Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Projects
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИ ТТЯ”, ЛИПЕНЬ - СЕРПЕНЬ 2020 WWW. UNWLA.ORG 21 Думай, натомість, що ти тчеш свої спогади. Хай же терпеливість буде тобі доброю порадницею, щоб не наробити зайвих вузлів. Не поспішай до цілі. Може бути, ти сам ще не знаєш, яке їй ім’я дати. А звороти ж ще більш небезпечні, ніж схили. Тому — не поспішай занадто, але спиняйся час від часу, щоб пог лянути на дорогу. Ти ж нею ніколи більше не йтимеш! Не поспішай випити за одним разом усю ча рку радости. Бо мучитиме тебе пізніше велика спрага. ПРИВІЛЕЙ ДАВАТИ (За Амадо Нерво) Кожна людина, що тебе шукає, чогось від тебе хоче: знуджений багач — приємно сти розмо ви, бідняк — грошей; сумний — розради, слабодухий — підбадьорення, борець за правду — моральної допомоги. Кожна людина, що тебе шукає , напевно чогось хоче від тебе. І т и втрачаєш терпець. Ти думаєш: «Що за кара Божа!» Але як же ти помиляєшся! За я кимсь невідомим законом, що розподіляє таємниче в світі всякі добра, ти мав щастя одер жати найбі льший привілей, найбільше добро — могти дати ! Ти можеш дати! Ко жної години дня ти можеш давати — бодай привітну усмішку, бодай дружній п отиск руки, бодай слово потіхи. Кожної години дня, коли ти даєш, ти наближаєш ся до Того, що Його істота саме — давати, розподіляти, дарувати. Ти повинен би впасти навколішки і сказати: — Дякую Тобі, Боже, що я можу давати. Ніколи вже не вкриє мого обличчя тінь нетерпеливости. __ ____________________________________________________________________ ЩЕ РАЗ ПРО МОВУ Згадую своє раннє дитинство, коли моїми єдиними товаришами були наші найближчі сусіди. Наше подвір’я від су - сідського відгородж ував високи й паркан з широких до щ ок. В о дній з них у нижній частині не було цвях а і ми – діти — перелазили з одного по - двір’я на інше. У тому подвір’ї був двоповерховий мурований дім, в якому жила родина районного партійного начальника . Його дружи на п рацювала вчителькою російської мови в школі. Вони мали двох дітей – Бориса (мого однолітка) та Ліну, мо - лодшу від брата на два роки. З ними також жила їхня бабуся, яка і доглядала своїх о нуків. Більше дітей по - сусідству не було. Отож , я постійно гралася з Боркою і Лінкою (вони так себе називали). Укр аїнської мови вони не знали, бо приїхали до Жидачева недавно й були ще малі. Тому ми між собою розмовляли російською, яку я дуже швидко освоїла, а не навпаки. Мабуть, їм забороняли розмовля ти українською. Не знаю, що відчували мої батьки, але мені жодних з ауважень не робили — напевно, боя - лися. Тепер я розумію, як їм було важко, але змінити нічого не могли. А м и були у віці 4 – 5 років. Я жодного разу не була у сусідському помеш - канні, а діт и у нас ба - вилися цілими днями. Як - що надворі було холодно, то ми з аходили у хат у , а як тепло, то гралися в аль - танці у саду, або на ве - ранді. Ми ніколи не сварилися між собою під час забави — в они були спокійними дітьми. Пізніше вчилися в російській школі , а я — в українській. На тому наша дружба й закін - чилася. Цей епіз од мого дитинства свідчить про
Page load link
Go to Top