Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
36 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2016 ВІДІЙШЛИ У ВІЧНІСТЬ Ліна Косик Тяжка недуга забра- ла нашу посестру Ліну з наших рядів. Щедра пол- тавська земля подарувала нам свою дочку Ліну Косик. Навіть назва місця її народження Нові Сан- жари звучить поетично. Та недовго могла вона втішатися щасливим дитинством в родині Шерстюків, бо воєннне лихоліття прогнало з рідної хати, спричинило довгі роки скитання, побут у таборах біженців в Німеччині та нелегкі початкові роки посе- лення на американському континенті. Навчання, подружжа з любим чолові- ком та дві доні стали дальшим етапом в житті Ліни. Відкривши в собі замилування до нав- чання дітей, доповнила освіту і довгі роки вчителювала у початковій школі передмістя Чікаґо. Загально люблена своїми американсь- кими учнями і співпрацівниками, взірцево ви- конувала свою професію протягом 30-и років. З любов’ю до свого українського корін- ня вивчала українське мистецтво та народні вмілості. Працювала теж в українській громаді – в парохії катедрального собору св. Володи- мира та в школі українознавства там же. До нашого 29-го Відділу СУА вступила 1985 року. Милою і розважною вдачею, совіс- ним виконуванням обов’язків в управі відділу та округи, завоювала собі багато приятельок теж і поза відділом. Їздила на Конвенції СУА. Любила подорожувати і заохочувала до подорожей посестер-союзянок. Найбіль- шою радістю були мандри по Україні. При тій нагоді Ліна любила розказувати про історичні місця і події на батьківській землі. Любили і шанували ми нашу членку Ліну Косик, бо вона дала багато не тільки громаді, але теж нам усім особисто і збільшила гармонійне співжиття у 29-му Відділі СУА. Вічная Пам’ять! Рута Галібей, секретар. Солодко-цукерковий запах маминих рук В дев’ятирічному віці переселили мою маму з родиною до Станіслава (нині Івано- Франківська) з Перемишля... Важкі були післявоєнні часи... Мама товаришувала з переселенцями, так само, як і з місцевою молоддю. Збиралися групками у когось в домі, не було що їсти, не було вишуканого вбрання, але завжди була музика...і грала моя мама. Звучали акорди вальсу чи то польки, хлопці розтирали і дмухали на її заціпенівші від холоду крихітні пальці, благаючи, грай, Ґеню ще, грай... Проходили молоді дівочі роки в оточенні щирих, вірних друзів, пізніше працюючи на цукерковій фабриці. Я чула від мами розповідь про товариша, який працював на тій фабриці і готував цукерки-карамель до випуску. Одного дня хлопця не стало. Він додав в карамель фарби синьо-жовтого кольору...цукерки забракували. Інший товариш – кравець розробив узір на кишенях для жіночого пальто у вигляді тризуба. Цього хлопця мама більше ніколи не зустріла... Вінчалася у позиченій сукенці від товаришки, запрошені гості на весілля приносили подарунки: хто кльош на солодке, хто праску, вазу, а хто зовсім без подарунка... В нашій родині панував спокій, у мовчанці проходили дні, говорилося пошепки і потайки слухалося радіо «Голос Америки», за стіною проживав комуніст... Але традиції в родині дотримувалися, пеклося на Різдво і на Великдень домашнє запашне печиво, то була ціла процедура випічки...дітям входити до кухні не дозволялося, бо протяг – тісто не підніметься, або пляцок «хляпне». Холодець варився цілу ніч, зранку розливався у тарілки...і пахло святом, пахло не тільки пляцками чи їжею. Пахло ялинкою, прикрашеною іграшками і ексклюзивними цукерками, котрі не витримували своєї присутності на ялинці довго. Ті цукерки з’їдалося, а залишалася сама позлітка...ніхто мене за це не сварив, бо всі і так знали, що, крім мене, нікому було так шкодити. І залишилася пам’ять, пам’ять про маму... і той весільний кльош, акордеон з протертими слідами на клавіатурі... і солодко-цукерковий запах її рук. Ірина Легун, 125-й відділ СУА, Ню Йорк.
Page load link
Go to Top