Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2016 WWW.UNWLA.ORG 19 Історія однієї фо тогр афі ї На фотографії стоїть молоденька Анна Шайген у весіль- ному строї. Нещодавно минула перша болюча річниця відходу у вічність цієї жінки Анни Шайген-Стахів, бабці мого чоловіка. Мені захотілося написати про неї, бо її життєва історія була надзвичайна і, водночас, така типова для українців, які перей- шли жорна ХХ століття і вижили після випробувань, що випа- ли на їхню долю. Народилась наша бабця Анна 18 грудня 1921 року в селі Яцківці, що на Тернопільщині, в родині Марії і Івана Шайге- нів. Змалку була привчена до праці на батьківському господар- стві, вміла смачно спекти та зварити, а ще мала талант до шиття. Мабуть, ще дитиною на рідній землі навчилась вона сумлінно ставитись до виконання будь-якої праці, була дуже обов'язкова і дисциплінована. У 1941 році Анна вийшла заміж за односельця Мирослава Стахова, який на той час вже відбув кару у польській в'язниці, куди потрапив за українську патріотичну діяльність. Та недовгим було щастя молодого подружжя. Під час Другої світової війни Мирослава забрали до Ні- меччини, а звідти, після кількох років в таборах DP, він потра- пив до Америки. Допоміг рідний вуйко, який належав до Васи- лиянського монастиря в Ґленкові, Ню Йорк. Довгий час Анна не знала, чи Мирослав живий, а згодом почала діставати його листи через треті руки, адже ж листуватися з родиною з-за кордону було неможливо. В голодні повоєнні роки Анна виживала, як могла: тяжко працювала в колгоспі, шила людям одяг. А вдома була за господаря і за господиню. На руках у неї була маленька донечка Марійка та старші батьки. А ще нова влада викинула її з дитиною з щойно збудованої власної хати, яка на той час була найбільша в селі. Повернули хату родині тільки в 90-х роках, а до того там, в чотирьох просторих кімнатах, містилася школа. Саме в ті тяжкі часи Анна дала Богові обіт: якщо Господь поверне її чоловіка, вона ніколи не пропустить церковної Служби Божої. І диво відбулося. У 1967 році Анна прибула до чоловіка в Ню Йорк через 23 роки розлуки, залишивши в Україні дочку з чоловіком і двох онуків. Прибувши до Ню Йорку, насамперед, Анна записалася до парафії церкви Св. Юра і, здійснюючи свою обітницю, жодного дня не пропустила Служби Божої. Вона приходила до церкви на найпершу ранішню відправу, а потім йшла до праці. Кожної п'ятниці Анна робила голубці в церковній кухні. Також, відколи започаткували Український фестиваль на 7-ій вулиці, Анна завжди, доки могла, працювала в кухні. Як і всі еміґранти, пішла до праці. Неодноразово діставала відзнаки за сумлінну працю від компанії New York Life, до якої належала протягом багатьох років. Була жертовна; разом із чоловіком допомогли збудувати церкву в рідному селі і оплатили іконостас. Не була байдужа бабця і до подій в Україні, яку відвідала 13 разів. Бабця і дідусьо допомогли моїй сім'ї переїхати до США і дали нам притулок в своєму неве- личкому помешканні в Мангеттені. Вони водили до садочку правнуків, записали їх в школу Укра- їнознавства, в танцювальну групу Р. Богачевської та до Пласту. Кожного року бабуся запрошувала нас до себе на Святий Вечір, Різдво і Великдень, готуючи святкові українські страви. Вона також шанувала американські свята; ми всі збиралися в неї на День Подяки з традиційним індиком. В останні роки свого життя бабця мешкала на мальовничій оселі Золота Осінь, що непо- далік Союзівки, під дбайливим наглядом дочки і онуків. Ми намагалися огріти її любов'ю і тим родинним теплом, яке вона віддавала нам усім протягом свого життя. Вже тяжко хвора і прикута до візка, вона і далі відвідувала церкву. У вікно своєї світлої кімнати бабця бачила соняшники, чорнобривці і айстри, які так нагадували їй Україну. Наша бабуся не була політиком, ані громадським діячем – тим цементом, що скріплює громаду. Але вона була тою цеглинкою, з яких складається великий міцний мур нашого народу. Олена Немелівська, пресова референтка Округи СУА Ню Йорк.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
