Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2009 7 народилися брат Зино в ій (1943 р.) і я. В 1947 р. помирає наша бабуся Наталя. Батько багато працює в ці важкі повоєнні роки, спокою не було, в село часто наїжджали ві йськові, прово - дили облави. В серпні 1949 р. тато обрізав виноград під вікнами і раптово побачив на шибці масну пляму у вигляді козака на коні. Прибігли під вікно діти і вже з татом побачили на іншій шиб - ці фігуру монаха, що прикляк у молитві. Спочат - ку не могли зрозуміти цього знамення, прозріння прийшло після арешту батька, що Україна буде самостійною, але треба щ иро молитися. В жовтні 1949 р. у Львові вбили Галана. Ця подія обернулася страшною трагедією для нашої родини. У Львові пройшли масові арешти. А рештували і наших братів – студентів львів - ських вузів Олександра, Мирона та Ілярія. Приїхали енкаведисти і до нашого дому, зро - били обшук в хаті, заарештували батька. Коли тато з нами пр о щався, ми всі гірко плакали, а я крізь сльози запитала, коли він пов ернеться. Відповів, що завтра. Те «завтра» тягнулося цілих 25 років і 6 місяців, а для мами цього завтра вже ніколи не було. На третю ніч після арешту батька під хату приїхав «чорний ворон». Це була страшна ніч. Енкаведисти нишпорили по хаті, тягнули в киш ені, що могли, нарешті наказали мамі: ,, сабі - райся, паєдєтє в Сібірь ” . Привезли нас на пере - сильний пункт м. Львова Полтевно, завели в кімнату розміром 8 м на 4 м , де було вже 80 людей. На двоповерхових нарах знайшлося місце для найменших та матусі , а Дарця і Віра спали на к а м ’ яній підлозі. В таких важких умо - вах , в холоді і голоді ми пробули 4 місяці. Одного разу забрали маму на допит у в ’ язницю на вул. Лонського. Діти весь час пла - кали, кликали маму. В тюрмі мама пробула тиждень в одиночній камері серед сто гону, зойків і криків, що доносились із сусідніх камер. Щ оночі її мучили допитами, після непритом - ності в камері відчула, що болить серце і затерпли руки. Зрозуміла, що мала сердечний приступ. В лютому 1950 р. нас, помістивши в брудний товарний вагон, де в же було 16 родин, повезли на спецпоселен н я на Далекий Схід. Посередині вагона стояла одна залізна піч, недалеко дверей був прорубаний в підлозі отвір , що служив туалетом. У вагоні було тісно і холодно. Не було що їсти. Один раз на день приносили на 17 роди н відро зупи, відро каші і два відра вугілля. Морози сягали 50º з а Цель - с ієм, ранком волосся примерзало до дощок вагона. Після трьохтижневої поїздки в м. Ново - сибірську нас вивантажили з вагона і під кон - воєм повели в лазню, бо в сусідньому вагоні кинувся тиф. Місцеві люди кидали нам хліб, ковбасу. Після лазні та дезинфекції о дягу нас знову завантажили у ваго н і поїзд дальше рушив на Схід. Нікому не спадало на думку, шо ці люди, яких вивозять з рідної земл і , не мають за собою ніякої провини, а всі ці муки п ереносять тому , що в таємних сейфах НКВД лежать накази про виселення населення Галичини на Далекий Схід. Після місячної їзди нас привезли в м істо Бикін Хабаровського краю. Це місто лежить за 2 16 км на південь від Хабаровська, близько китайського кордону. Н ас, сп ’ янілих від свіжого смерекового повітря, наван тажили на машини і повезли за місто. Поселили в довгих бараках, де колись жили засуджені. Навкруги нас тайга, звідусіль віяло холодом і чужиною. Старших сестер Дарію і Віру (18 і 16 років) примусили тяжк о працювати в тайзі на лісоповалі. Ранком вони брали з собою обід – кусник хліба з маргариною і пляшку чаю, що звичайно швидко замерзав. На руках сестер були кроваві мозолі й потріскані губи від холодних вітрів. Пізніше дівчат перевели на роботу в кар ’ єр, де вони вручну кайлами добу - вали камінь. Мама часто плакала, чекаючи вістки від татка і старших синів. Море сліз пролили наші люди! А скільки згинуло від холоду, голоду, хворіб, непосильної праці, а скільки стали калі - ками! Померла наша сусідка в бараці кр асуня Оксана, захворівши туберкульозом, раптово померла Настя Маслюк, залишивши двійко маленьких діточок. Як тяжко пережили ми цей похорон! Чи могли українці на спецпоселенні відстоювати свої пра ва? Ні! Ми вважались людьми ни жч ого сорту, нас, дітей, в школ і пос - тійно принижували. Мама постійно писала листи і я теж своєю дитячою рукою до Ворошилова про помилування і приходила одна відповідь: ,,ваша просьба нє удовлєтворєна. ” ( Далі буде . )
Page load link
Go to Top