Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Марина МОРОЗ Я народилася в місті Москві у році Собаки під сузір ’ям Лева. Українка. Віруюча. Мій батько Микола Васильович - військовий юрист, тепер підприємець. Мати Раїса Миколаївна закінчила Чернігівське музичне училище та Педа гогічний інститут із ділянок фортепіяно та історії. Викладає у дитячій музичній школі. Навчаюся в сьомій клясі середньої школи районного центру Талалаївка на Чернігівщині. Улюблені предмети: література, історія, чужо земна мова. Відвідую музичну школу, вчуся грати на бандурі та фортепіяні. Люблю слухати композиторів-романтиків. Вони викликають у мене бажання бути кращою, добрішою. У вільний час малюю, читаю, танцюю, їжджу на ровері. Захоплююся поезією Івана Драча. З болем серця відкриваю для себе трагічні сторінки моєї України. Довгий час моя сім ’я жила поза межами України, на Закавказзі. Я бачила власними очима звірства міжнаціональних суперечок. Тому я звертаюся до Всевишнього, щоб Він дав людям всього світу розуміння, злагоду, мир. Але я завжди відчувала себе українкою, хоч би де ми були. Вдома у нас завжди розмовляли рідною мовою, співали українські пісні, мене вдягали в український одяг. Моя найбільша мрія - стати вчителькою початкової школи. Від того, як ми виплекаємо маленькі особистості, залежить доля моєї України. Я хочу бачити її соняшною, усміхненою, квітучою. Марина Мороз - лавреат першої преміі 24-го Літературного конкурсу СФУЖО ім. Марусі Бек “Голод 1933 моїми очима”. ВУЗЛИК КВАСОЛІ У мене бабуся - найдобріша з усіх бабусь. Хоч би що вона робить, хоч би чим була закло потана, її лагідні очі завжди випромінюють тепло і світло. Руки в неї мозолисті від щоденної праці, але дуже ніжні. Кохається моя бабуся в рукоділлі та квітникарстві. Хата й подвір’я завж ди буяють веселковим розмаєм квітів. А над ха тою - горище. Це для мене найцікавіше місце, бо тут зберігаються старі речі, які вже давно вийшли з ужитку, але бабусі шкода їх викидати. Адже все це - історія нашої сім’ї. І пам’ять про тих дорогих нам людей, яких уже немає на цьому світі. Тут ослін, і скриня і гребінка, і багато квасолі у вузликах, торбинках, глечиках та горщиках. Моя бабуся ще молода, та росла вона в повоєнне голодне лихоліття із матір’ю - солдат ською вдовою. Життя для всіх тоді було нелегке, а особливо для вдів. Багато чого навчилася бабу ся у своєї матері. Щовесни вона саджає на своєму городі всього-всього, як кожна дбайлива господиня. Та одного бабуся саджає більше, ніж інші сусідки, - квасолі. Ні, не на продаж, а на випадок голоду, про який чула від своїх матері й бабусі. Прабаба моя померла, коли я ще була зовсім маленька. Так і не встигла розказати мені про прадіда, який не повернувся із фронту. А ще була в мене прапрабабуся, якої я так ніколи й не бачила, і яка не бачила мене. З бабусиних та маминих розповідей знаю, що була вона жінка напрочуд мудра і врівноважена. Її хатина стояла одним боком до сільського вигону, а другим ди вилася в ліс. Коли моя мама була ще маленька, то прабаба Мар’яна завжди пригощала її горіха ми з лісу - від білки, а чи від зайця. Нелегка була її доля. Та до останніх днів своїх, а прожи ла прабаба до сто першого року, вона залиша лася доброю й невибагливою. Все промовляла до бабусі та дідуся: „Пийте, діти, їжте, діти, бо так до віку не буде”. Про голодний 1933-ій рік розказувала мало. Та про це тоді вголос і не говорили... За довге життя лелека приніс їй дванадцять діточок: одинадцять синів і одну дочку, Ніну, мою прабабусю. А доживати віку на цьому світі залишилася сама-самісінька. Бо діти відійшли в інший світ раніше, ніж мати. Були такі роки, що похорони стукали в двері один за одним, ледве встигали причиняти за ними двері: то тиф, то нещасливий випадок, ато... голод. Мені він увижається чудовиськом-нена- жерою з сотнею ротів і нечисленними лапами-
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
