Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Марина МОРОЗ Я народилася в місті Москві у році Собаки під сузір ’ям Лева. Українка. Віруюча. Мій батько Микола Васильович - військовий юрист, тепер підприємець. Мати Раїса Миколаївна закінчила Чернігівське музичне училище та Педа гогічний інститут із ділянок фортепіяно та історії. Викладає у дитячій музичній школі. Навчаюся в сьомій клясі середньої школи районного центру Талалаївка на Чернігівщині. Улюблені предмети: література, історія, чужо земна мова. Відвідую музичну школу, вчуся грати на бандурі та фортепіяні. Люблю слухати композиторів-романтиків. Вони викликають у мене бажання бути кращою, добрішою. У вільний час малюю, читаю, танцюю, їжджу на ровері. Захоплююся поезією Івана Драча. З болем серця відкриваю для себе трагічні сторінки моєї України. Довгий час моя сім ’я жила поза межами України, на Закавказзі. Я бачила власними очима звірства міжнаціональних суперечок. Тому я звертаюся до Всевишнього, щоб Він дав людям всього світу розуміння, злагоду, мир. Але я завжди відчувала себе українкою, хоч би де ми були. Вдома у нас завжди розмовляли рідною мовою, співали українські пісні, мене вдягали в український одяг. Моя найбільша мрія - стати вчителькою початкової школи. Від того, як ми виплекаємо маленькі особистості, залежить доля моєї України. Я хочу бачити її соняшною, усміхненою, квітучою. Марина Мороз - лавреат першої преміі 24-го Літературного конкурсу СФУЖО ім. Марусі Бек “Голод 1933 моїми очима”. ВУЗЛИК КВАСОЛІ У мене бабуся - найдобріша з усіх бабусь. Хоч би що вона робить, хоч би чим була закло потана, її лагідні очі завжди випромінюють тепло і світло. Руки в неї мозолисті від щоденної праці, але дуже ніжні. Кохається моя бабуся в рукоділлі та квітникарстві. Хата й подвір’я завж ди буяють веселковим розмаєм квітів. А над ха тою - горище. Це для мене найцікавіше місце, бо тут зберігаються старі речі, які вже давно вийшли з ужитку, але бабусі шкода їх викидати. Адже все це - історія нашої сім’ї. І пам’ять про тих дорогих нам людей, яких уже немає на цьому світі. Тут ослін, і скриня і гребінка, і багато квасолі у вузликах, торбинках, глечиках та горщиках. Моя бабуся ще молода, та росла вона в повоєнне голодне лихоліття із матір’ю - солдат ською вдовою. Життя для всіх тоді було нелегке, а особливо для вдів. Багато чого навчилася бабу ся у своєї матері. Щовесни вона саджає на своєму городі всього-всього, як кожна дбайлива господиня. Та одного бабуся саджає більше, ніж інші сусідки, - квасолі. Ні, не на продаж, а на випадок голоду, про який чула від своїх матері й бабусі. Прабаба моя померла, коли я ще була зовсім маленька. Так і не встигла розказати мені про прадіда, який не повернувся із фронту. А ще була в мене прапрабабуся, якої я так ніколи й не бачила, і яка не бачила мене. З бабусиних та маминих розповідей знаю, що була вона жінка напрочуд мудра і врівноважена. Її хатина стояла одним боком до сільського вигону, а другим ди вилася в ліс. Коли моя мама була ще маленька, то прабаба Мар’яна завжди пригощала її горіха ми з лісу - від білки, а чи від зайця. Нелегка була її доля. Та до останніх днів своїх, а прожи ла прабаба до сто першого року, вона залиша лася доброю й невибагливою. Все промовляла до бабусі та дідуся: „Пийте, діти, їжте, діти, бо так до віку не буде”. Про голодний 1933-ій рік розказувала мало. Та про це тоді вголос і не говорили... За довге життя лелека приніс їй дванадцять діточок: одинадцять синів і одну дочку, Ніну, мою прабабусю. А доживати віку на цьому світі залишилася сама-самісінька. Бо діти відійшли в інший світ раніше, ніж мати. Були такі роки, що похорони стукали в двері один за одним, ледве встигали причиняти за ними двері: то тиф, то нещасливий випадок, ато... голод. Мені він увижається чудовиськом-нена- жерою з сотнею ротів і нечисленними лапами-
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
