Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ВІРА СМЕРЕКА „В НІМЕЦЬКІЙ НЕВОЛІ” Остарбайтери. На цю тему в нас наче було табу. Небагато жертв признавалися тут до насильного вивезення на невільницьку працю у Німеччину під час Другої світової війни. А тих, що повернулися, називали коляборантами, переслідували, вивозили на заслання. А було їх тисячі. Хто вони? Не герої. Бо, за словником, не „пішли добровільно віддати життя своє за ідею”. А жити хотіли. Боротися з долею, щоб вижити. Терпіли, мучилися і мріяли та надіялися на краще завтра. І тисячі не дочекалися того завтра. Нарешті появилася одна з перших книжок на тему „остарбайте- рів”. Це „Зі сходу на Захід” - спомини Антоніни Демчини, видані англійською мовою. Розхоплені та перевидані. Книжка знайшла енту- зіяста - Богдана Мельника, який безкоштовно переклав її українською, а СФУЖО видало й подарувало її Україні тиражем 3,000. Під вражінням прочитаного Катерина Жит- никова в Севастополі, сама також „остарбайтер- ка”, зважилася зібрати друковані статті-спомини і видала їх двома невеличкими книжечками. І тепер - в руках нова книжка „В німецькій неволі”. Спомини-щоденник 1942-1944. Автор - Віра Смерека, письменниця та наша „сфужівка”, довголітня голова складової організації СФУЖО - Товариства Українських Жінок ім. Олени Теліги в Англії. Книга (275 стор.) читається легко, з ціка вістю. Написана тепло, спокійно, без злоби, пристрастей, ненависти. З великою тугою та любов’ю до Батькіщини та вірою у краще майбутнє. Читаючи, переживаємо з авторкою не тільки її насильну „мандрівку на захід”, але і її роздуми, клопоти, турботи та радісні хвилини. Літературна редакторка твору Юлія Зейкан на зивала Віру Смереку „ліричною героїнею”. І справді, ніжність та щедрість є прикметою тво ру, який описує життя знаних та невідомих молоденьких дівчат, насильно схоплених та відірваних від родин, часто без змоги попроща тися... та вивезених на невільничі праці до Німеччини. От хоч би тільки перше речення в книзі: „У товаровий вагон з розчиненими, але закутими ланцюгами дверима, заглядало ласкаве весняне сонце...” Цей контраст, де „ласкаве сонце” гріло “непрошені сльози, які лилися з очей” та слова „Ой мамочко, чи коли ще тебе побачу...” просто ріжуть душу читача. Друга світова війна. Скільки вона родин розбила, скільки терпінь принесла та нових хрестів невідомим поставила... Не кожний хоче згаду вати ці страшні роки. А для історії такі спомини важливі, бо насвітлюють події багатьом незнані. Заголовки в книзі говорять самі за себе: На шляху в неволю, Хвороба. Малов. Поворот до життя... Малов. Місцевість коло Берліна. Саме ця частина зробила на мене потрясаюче вра- жіння. Віру Смереку, тяжко хвору, принесли до лікарні на ношах. А там немає для „остарбай- терів” ні ліків, ні опіки, ні відповідних харчів. А неподалік стоїть другий шпитальний будинок. До нього переносять тих, які вже з нього не вийдуть. Зі щоденника авторки: „Під високим сосновим лісом, огороджений колючим дротом, розкинувся величезний табір-лікарня для остар- байтерів німецького Райху. Лікарня, що стала могилою сотень і тисяч невідомих жертв, які згасли як свічки за гратами тонких дерев’яних бараків і були поховані не знати де і ким...” Віру Ніпот-Смереку вивезли в Німеччину в травні 1942 року зі Львова, де вона студіювала українську філологію. Сама з Сумщини. Хоч здала іспити до Київського університету, але її туди не прийняли. Вона ж із родини священика... Доля її кинула до Берліна - до робітничого табору. Літом 1943 р. зустріла свого майбут нього дружину Івана Смереку із Закарпаття. Цей щирий патріот, в щоденнику „друг”, знайомить її з українським життям Берліна. І врешті, після вагання та роздумів, Віра Смерека наважується на втечу з табору. 1 лю того 1944 р. Остання ніч, переповнена думками: „І ось я втікаю з табору, ризикуючи життям. Чи
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
