Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2025
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Пам’ятає все: невимовну радість, насолоду від лекцій та занять математикою - вона звучала для Ніни, як музика! І нестерпне почуття голоду: на лекціях формули змішувались перед очима з уявними шматочками хліба, - в Україні був пекельно-голодний 1947 рік. А розкручений маховик гонінь та репресій потребував нових жертв. Раптом усе, що гово рила Ніна дівчатам про ОУН-УПА, ті дискусії з ними про потребу української державности, - бо ж обов'язок свідомої українки - виховувати інших, - про що писала в листах найближчій подрузі, маючи її за сестру, - стало відомо кадебістам. Якось на допиті з’ясувалось, що та "сестра" майже півтора року доносила на неї "пильним органам", - і "кам’яна" Ніна того вечора у тюремній камері на Володимирській плакала тихцем від образи й зневіри. Її арештували в червні 1948-го. Сценарій - типовий: одиночна камера, слідство на Володи мирській, де й альма-матер, а потім - Лук’я- нівка. 8 січня 1949-го було оголошено вирок: 10 років спецтаборів. Звинувачення - ні більше, ні менше: "зрада Батьківщини й участь в україн сько-націоналістичній банді". 1 почались великі етапи... страшна дорога до Східного Сибіру. Навік незабутнє: у сорока градусний мороз змучена колона арештантів іде через Уфу, а місцеві люди - одні хрестяться перелякано, інші вітають, а дехто й кулаком погрожує. А їй же, Ніні, тільки 18! Нарешті - тайшетські спецтабори. Подру ги - в основному „західнячки”: Антоніна Сірик, Мирося Румак, Богдана Бійовська, Стефа Про- цак, Мартуся Чорна, Юлія Дейнека, Ірина Сеник і ще багато-багато інших. Вони самовіддано, до фанатизму любили Україну. Кожна героїчно відстоювала в тому пеклі своє людське й на ціональне право. Ті, хто вижив, не погубились, листуються, іноді й бачаться. Ніна у серпні об’їжджає своїх посестер - які то, каже, хви люючі зустрічі! І які то вірні друзі!.. У спецтаборах політичні сиділи разом із каторжанами. Ні радіо, ні газет, ні паперу, - на все сувора заборона. Листи - двічі на рік. А про режим та етапи, знущання конвоїрів, про вис нажливу роботу на лісоповалі, в каменоломнях і шахтах - 10 кілометрів по іркутському снігу до місця роботи й назад до бараку, - про всілякі хвороби, які не було чим лікувати, про страшні морози і втрати друзів, про постійні моральні й фізичні приниження, - годі й говорити, бо в людській мові на те бракує слів. Майбутнє зникло, зосталися лиш спогади - про Україну, маму-тата й математику. А взагалі смерть у таборі - напрочуд буденна штука: від висна ження хтось щодня в бараці помирав, йому рили могилу у вічнозамерзлій землі. Імен та прізвищ ні в живих в’язнів, ні в мертвих не було, лише номери. І в Ніни Вірченко не було імені й прізвища, лиш номер Р-840. Але мусила виживати. І не збожеволіти. І залишитись людиною. На поміч приходили молитви, молодість, Шевченко, математика, - на снігу так гарно писати паличкою формули. І тлумачити дівчатам таїни математики, - от і маєш першу педагогічну практику. Скільки дивовижних ідей зародилося в неї там, за колючим дротом! Як відшліфувалось чуття на оте "свій"-"чужий"... Після смерти Сталіна, коли Ніна Вірченко відбула вже 6 років ув’язнення, її амністували - як "малолітку". Повернувшись в Україну, стала напружено працювати і вчитись далі в уні верситеті - спочатку заочно, а тоді дозволили й стаціонарно. Добрі люди - вони були, були! - виклопотали їй дозвіл і на аспірантуру. Держбезпека "пасла" Вірченко аж до само го 1990-го: ходили назирці стукачі, підслухо вувалась квартира, де пані Ніна замешкала з чоловіком Ростиславом Доценком, перекладачем і теж дисидентом (їхня романтична історія потребує окремої розповіді), а не раз, "для про філактики", і цілоденні обшуки влаштовувались. А ще пильнувалося коло знайомих... Коли звільнялась із табору, їй наказано було ніколи й нікому не розповідати про табірну систему, бо... Отже, найнадійніше - самоізолюватись... Лише ночами вона мала змогу братися за улюблену справу. І таки вирвала в долі право на дорогу вченого - через 10 років після звільнення захистила кандидатську дисертацію. Нінин батько вже наприкінці свого життя сказав їй: "Ніно, пам’ятай і втри їм носа! Я хочу, щоб ти стала доктором".-"Це не так просто, мене не затвердить Москва".-"Ну, тоді чекай підходящого моменту і захищайся". Вона працювала і дочекалась "моменту" - "перебу дови". Докторська давно була готова. Через політичні переслідування захистила її лише в 1988-му, коли тоталітарна ніч уже скресала. Закінчення на стор. 29
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
