Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Пам’ятає все: невимовну радість, насолоду від лекцій та занять математикою - вона звучала для Ніни, як музика! І нестерпне почуття голоду: на лекціях формули змішувались перед очима з уявними шматочками хліба, - в Україні був пекельно-голодний 1947 рік. А розкручений маховик гонінь та репресій потребував нових жертв. Раптом усе, що гово рила Ніна дівчатам про ОУН-УПА, ті дискусії з ними про потребу української державности, - бо ж обов'язок свідомої українки - виховувати інших, - про що писала в листах найближчій подрузі, маючи її за сестру, - стало відомо кадебістам. Якось на допиті з’ясувалось, що та "сестра" майже півтора року доносила на неї "пильним органам", - і "кам’яна" Ніна того вечора у тюремній камері на Володимирській плакала тихцем від образи й зневіри. Її арештували в червні 1948-го. Сценарій - типовий: одиночна камера, слідство на Володи мирській, де й альма-матер, а потім - Лук’я- нівка. 8 січня 1949-го було оголошено вирок: 10 років спецтаборів. Звинувачення - ні більше, ні менше: "зрада Батьківщини й участь в україн сько-націоналістичній банді". 1 почались великі етапи... страшна дорога до Східного Сибіру. Навік незабутнє: у сорока градусний мороз змучена колона арештантів іде через Уфу, а місцеві люди - одні хрестяться перелякано, інші вітають, а дехто й кулаком погрожує. А їй же, Ніні, тільки 18! Нарешті - тайшетські спецтабори. Подру ги - в основному „західнячки”: Антоніна Сірик, Мирося Румак, Богдана Бійовська, Стефа Про- цак, Мартуся Чорна, Юлія Дейнека, Ірина Сеник і ще багато-багато інших. Вони самовіддано, до фанатизму любили Україну. Кожна героїчно відстоювала в тому пеклі своє людське й на ціональне право. Ті, хто вижив, не погубились, листуються, іноді й бачаться. Ніна у серпні об’їжджає своїх посестер - які то, каже, хви люючі зустрічі! І які то вірні друзі!.. У спецтаборах політичні сиділи разом із каторжанами. Ні радіо, ні газет, ні паперу, - на все сувора заборона. Листи - двічі на рік. А про режим та етапи, знущання конвоїрів, про вис нажливу роботу на лісоповалі, в каменоломнях і шахтах - 10 кілометрів по іркутському снігу до місця роботи й назад до бараку, - про всілякі хвороби, які не було чим лікувати, про страшні морози і втрати друзів, про постійні моральні й фізичні приниження, - годі й говорити, бо в людській мові на те бракує слів. Майбутнє зникло, зосталися лиш спогади - про Україну, маму-тата й математику. А взагалі смерть у таборі - напрочуд буденна штука: від висна ження хтось щодня в бараці помирав, йому рили могилу у вічнозамерзлій землі. Імен та прізвищ ні в живих в’язнів, ні в мертвих не було, лише номери. І в Ніни Вірченко не було імені й прізвища, лиш номер Р-840. Але мусила виживати. І не збожеволіти. І залишитись людиною. На поміч приходили молитви, молодість, Шевченко, математика, - на снігу так гарно писати паличкою формули. І тлумачити дівчатам таїни математики, - от і маєш першу педагогічну практику. Скільки дивовижних ідей зародилося в неї там, за колючим дротом! Як відшліфувалось чуття на оте "свій"-"чужий"... Після смерти Сталіна, коли Ніна Вірченко відбула вже 6 років ув’язнення, її амністували - як "малолітку". Повернувшись в Україну, стала напружено працювати і вчитись далі в уні верситеті - спочатку заочно, а тоді дозволили й стаціонарно. Добрі люди - вони були, були! - виклопотали їй дозвіл і на аспірантуру. Держбезпека "пасла" Вірченко аж до само го 1990-го: ходили назирці стукачі, підслухо вувалась квартира, де пані Ніна замешкала з чоловіком Ростиславом Доценком, перекладачем і теж дисидентом (їхня романтична історія потребує окремої розповіді), а не раз, "для про філактики", і цілоденні обшуки влаштовувались. А ще пильнувалося коло знайомих... Коли звільнялась із табору, їй наказано було ніколи й нікому не розповідати про табірну систему, бо... Отже, найнадійніше - самоізолюватись... Лише ночами вона мала змогу братися за улюблену справу. І таки вирвала в долі право на дорогу вченого - через 10 років після звільнення захистила кандидатську дисертацію. Нінин батько вже наприкінці свого життя сказав їй: "Ніно, пам’ятай і втри їм носа! Я хочу, щоб ти стала доктором".-"Це не так просто, мене не затвердить Москва".-"Ну, тоді чекай підходящого моменту і захищайся". Вона працювала і дочекалась "моменту" - "перебу дови". Докторська давно була готова. Через політичні переслідування захистила її лише в 1988-му, коли тоталітарна ніч уже скресала. Закінчення на стор. 29
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
