Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
лежати сама, а не зі мною, як досі. Не можна його позбутися, хоч відчиняємо двері, крізь які бухає в хату мороз. Я воюю з димом і може, від нього я така очманіла, що не розумію, що мама не тільки трохи хвора, не тільки терпить муки через брак віддиху, з ран від пареного тіла. Мама минається. Я при печі, а при мамі брат, як найніжніша сестра милосердя. Дає іньєкції, підносить, обмиває при моїй помочі рани, які на її худесенькому тілі потворилися від сінника, і починають ропіти. Шукає надаремно ліків. Спровадив, якимсь чудом, лікарку. Це евакуйо вана з Ленінграду жидівка, тут, як усі її земляки- ленінградці упривілейована. Такий, як і ми, засланий німець з Поволжа, раз прийшов, більше не хоче. Чи знає, що тут не поможе, чи з інших причин. Лікарка прийшла раз і тепер приходить частіше, хоч не може очікувати заплати, а може мати якісь прикрощі. Вона рішає давати іньєкції, які минулої зими прислав був для мами проф. Панчишин. Вони дожильні, і ніякий місцевий лікар не хотів їх давати. Вона приходить, хоч ліків і так не можна дістати, навіть для полегші від кашлю і на відлежини. Брат ходить добувати їжу. Інколи йду я, коли мене витягне з-під печі Ганнуся. Інколи хтось з таких, як ми, друзів принесе щось, для мами. Може, сам собі відмовив цієї кашки, яку колись йому прислали зі Львова. Так хотілося б дістати для мами хоч ложечку цукру. Але вона їсть дедалі менше. Не спить ні вдень, ні вночі. Душиться. Всьому винен дим. Так я думаю. . Після однієї важкої ночі брат вийшов просити лікарку, щоб прийшла. Я, як звичайно, біля печі. Мама зітхнула, важко-преважко. — Мамо, що тобі? — Мамо, скажи, що тобі? Ти душишся! Може, іньєкцію. Яку? Витягаю голку для впорскування. Я нічого не знаю. Не розумію. Біжу на вулицю. Там сліпуче сонце і мороз. Саме полуднє. Хочу когось кликати на поміч. Нема нікого. Вертаюся. Як я могла її лишити саму, коли їй так зле. Що робити? Брат знав би, що робити, я знаю тільки дим. — Мамо, зачекай, він зараз вернеться, підожди на нього! Мама зітхнула, важко-преважко. Коли він повернувся, вона лежала нерухома і усміхалася. їй вже ніщо не боліло. Стала така ма ленька, якби запалася у солом’яний сінник. Дим вже її не душив. * * * Не за їжею шукаємо для мами, дощок на труну, коня, щоб перевезти, яму на могилку викопати. До помагають друзі. Коли треба її убрати, бачимо, що свою одежу в першу чергу проміняла за їжу, зали шилися якісь дрібнички. Мама на ліжку, холодна й усміхнена, з білими руками. Це ще мама. Можна до її холодного плеча прихилити голову, чекати, може, погладить. Мамі треба закрити китайкою очі, покласти у труну, замкну ти, повезти на санях морозом скутим шляхом. Тим, яким мав тато приїхати з ’’ляґру”. Це не я іду за саньми з домовиною. Це йде хтось інший. Я ще з мамою. У таку пору пізнього пополудня мамі часом ста вало легше, і вона дрімала. Інколи тихим голосом, дивно спокійним, говорила, одного дня про те, що як тато повернеться, то чи вона буде мати силу пережити поворот, як колись мала силу пережити розлуку. Іншим разом говорила проте, що в неділі будуть приходити до неї внуки, Влодко і ті інші ще нена роджені. Як вона буде їх вгощувати, ними тішитися. Іншим разом казала, що коли б жила вдруге, вибрала б цю саму дорогу побіч тата, з татом, з усіма наслідками, щастям і трагедіями. Раз на клаптику паперу написала наші імена, такі, якими називала нас від маленьких, з усіма ди тячими здрібнілими іменами. Це були останні слова, які її рука написала. Може, прощалася, може, вже знала. Це тільки я нічого не знала, не була свідома. Це мене певне так очманив дим. І це не я іду в таку пополудневу годину дорогою за саньми з труною. Це іде хтось інший. * * * Цвинтар за селом, проти шпиталю. На ньому одним-одно дерево. Труну брат і друзі засланці понесли зі шляху поміж могилки. Поклали на сніг. Шукають викопаної на могилку ями. Де твоя могила мамо? Нема! Хтось вкрав мамину могилу! У приготовану яму когось поховали. Шукають, хто вкрав могилу. Це ті зі шпиталя. Допитуються, торгуються, щоб викопали іншу. Але сьогодні вже пізно. У промерзлій землі так швидко яму не викопати! Треба глибоко, бо ж вовки! На одну ніч покладемо її до цієї украденої, до спіль ної могили з кимсь чужим, невідомим. Останній день року. Полуднє. Ідемо ми і кілька друзів-засланців. Нова могилка готова. Недалеко одинокого на кладовищі дерева. Може, вона так хотіла. Самі викопуємо, переносимо труну, закидаємо замерзлою землею. Мамо, пробач, що виставляю на людські очі твої страждання, рани на твоєму тілі, твої слова, призна чені для нас. Твоє останнє передсмертне зітхання. Я знаю, що страждання і смерть — твоя власна, цілком особиста справа. Твоя і наша! А ти ніколи не любила виставляти на показ себе і своїх болів. Мамо, пробач, але чи можу не казати? Чи вільно мені мовчати? Уляна Любович. ’’Розкажу Вам про Казахстан", в-во ’’Новий Шлях”, Вінніпеґ—Торонто, Канада, 1969. Ілюстрації Мирослава Григорієва. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 1998 15
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
