Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Його збираємо в степу на давніх пасовиськах, але він не дуже сухий, не хоче як слід горіти. Дим, їдкий, вонючий дим із вологого кизяку, завіває на хату, і мама від нього кашляє. Я майже чую тут у конторі її кашель, коли бачу цей дим над хатою, слід диму. Мама дує на бадилля і кизяк, щоб розгорілися полум’ям. Щоб легше було дути, мама похиляється над триніжком. Її руки судорожно сперті об край печі, аж чиколотки біліють. Мамині руки добре мені відомі, м’які руки, для нас найкращі у світі. Вони не мають білої шкіри і довгих шпичастих нігтів, як у красавиць з гарними руками. Шкіра тоненька, ніжна, — розчервоніла і поранена від ламання колючого бадилля, сухого полину та карагайнику. Нігті пола мані. Пальці, що все дивували нас своєю гнучкістю, — пам’ятаєте, мама могла зігнути пальці так, що могла доторкнутися зап’ястка своїм палюхом! — тепер попечені, покалічені, а один зіштивнів після скалічення. Колись тими пальцями вона вичаровувала з виш невого піяніна найкращу музику, яку пам’ятаєш від дитинства. Коли її чуєш, до кінця життя будеш бачити кімнату, вишневе піяніно, над ним портрет бабки, шафочку з порцеляною, обстанову рідної хати. Коли ми слухали, ми не знали що це Етюд Шопена такого то опусу чи трагічна соната Бетговена. Це просто музика нашої мами. Тепер вона спирається на цих бідних руках, щоб легше дути в огонь. Огонь не палахкотить, і тому вона дує. Кашляє і дує. Очі заходять від диму сльозами. Ми просимо, щоб мама не дмухала, не варила, якщо не хоче горіти. Але мама мусить. Кожна мама мусить варити своїм дітям. Не допросишся, не пере конаєш. Коли приходимо опівдні до хати, все є щось, хоч щось їсти. Цілу зиму вона лежала хвора, кашляла. Сінник гнив від вологости, яка йшла через земляну, глиняну долівку, пліснів. На стінах іней морозу. Хата засипана снігом, тільки один вхід прочищений. Тепер тепло, встала, але цей дим знову примушує її кашляти. Ненавиджу цей дим, що слабим слідом підноситься над хатою, бо знаю, що він завертає на хату і душить її. Перед вечором бачу її знову перед хатою. Збли жається пора, коли маємо прийти з роботи. Вона виходить перед хату і жде. Ходить поволі, то в один, то в другий бік. Яка вона там мала і самотня серед тих ’’розвалюшок”. Жде. Це її доля в житті. Все ждати на когось. То на тата, що воював зі стрільцями, а потім був у полоні, врешті їздив за справами, то на нас дітей, які ходили своїми стежками, коли доросли. А вона все на когось з турботою ждала. Так і тепер, ходить перед хатою. Жде. Як охоронити її перед терпінням, кашлем і тою самотою серед ’’розвалюшок”? Як зробити, щоб здій снилося те, на що жде, щоб тато і ми були разом. Можемо переїхати до іншої місцевости. Амнестія. Будемо ближче залізничої дороги, але при тому самому шляху, щоб не розминутися з татом. Амнестія для всіх польських громадян без огляду на націо нальність. Повинні і його випустити. Може, залишимо тут, у цій місцевості з одним- єдиним деревом, мамину хворобу, недостатки і ка шель, розпач і розлуку з татом. І дим. Гарний, хоч холодний зимовий уже день. В’їздимо у село, де дві вулиці обсаджені тополями. — Мамо, дерева! Але мама не може тішитися деревами. На наступ ний день після приїзду лягла, хвора. Може, втомилася дорогою. Полежить, відпочине, встане. Могтиме ба чити дерева, які тепер у мереживі з білого інею. Буде ждати, виглядати тата, який напевне ось-ось приїде тим шляхом від станції. Але не може встати. Присуваємо лежанку до вікна, з якого видно шлях і розмережані інеєм дерева. Незабаром не може і на них дивитися. А зараз за її хворобою з’явився і тут дим. Це він її ворог, — так я думаю, — приїхав сюди з нами. Може, піч зла, може, кизяк, хоч вже не збираний на пасовиськах, а куплений, та все таки недобрий, пів-напів з землею. Може, просто не вмію ним палити. Всі радять, як позбутися диму, а я чую до нього ненависть, як до якоїсь істоти, уособлення злої сили, що мучить мою маму. Здається, я не з хворобою мами, а з димом, за мамине здоров’я веду боротьбу. Сиджу навпочіпки перед печею, хочу нагріти ”ізбу”, зварити їжу. А в печі замість вогню — їдкий дим. Навіть коли кінчу палити, робота уже зроблена, то його залишки приховані десь у кутках, під ма миною лежанкою, у закутинах печі, за лежанкою, яку ми зробили з позичених дощок, щоб мама могла 14 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 1998 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
