Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
НАТАЛІЯ ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА ШЛЯХ ВЕЛЕТНЯ (УРИВОК) — Кинь, Тарасе, ці дурниці. Ти маляр, ти мусиш думати лише про своє малювання, — говорив йому не раз Сошенко, який був проти всього, що відривало Тараса від малювання. Але Тарас не міг кинути. Все частіше й частіше брався він за перо, йому хотілося розповісти і про бідну зраджену дівчину Катерину, і про все те, що розповідав йому дід. Йому хотілося писати про свою далеку рідну Україну. Ніби воля, яку він мав нарешті, дарувала йому і велике надхнення та силу слова. Те, що лише прокидалося в ньому в ті ночі в Літньому саду, тепер прорвалося, як весняний рвучкий потік. Але Тарас Шевченко мав іще одного приятеля, українця. В бідну його кімнату ’’під небеса”, як жартував Тарас, умебльовану лише ліжком, поламаним стільцем та моль бертом, часто заходив поет і прозаїк Гребінка. Одного разу він побачив на підлозі клаптик списаного паперу. — Що це таке? — спитав він Тараса. Тарас відповів, зніяковівши: — Та це, як нападе на мене журба, то я починаю папір псувати. Гребінка прочитав вірші. Вони йому сподобались, і він спитав, чи нема їх більше. Тоді Тарас, не надумуючись довше, витяг свою скриньку, в яку ховав усі ті клаптики паперу, та й випорожнив її перед Гребінкою. Той аж скрикнув. Він здогадувався, що Тарас пише вірші, але не уявляв собі, що їх так багато. — Що ж ви мені їх не показували раніше? Дайте мені їх додому почитати. Шевченко мовчки згодився. Прочитавши вірші, Гребінка був захоплений, приголомшений. Він бачив перед собою народження справжнього великого поета, він передчував у ньому генія своєї поневоленої, всіма забутої батьківщини. Шевченко писав про звичайні, буденні речі: про верби й калину, про спів соловейка в гаю, про тугу дівчини, що виглядає козака з далекої чужої сторононьки... В його віршах оживали спогади про минуле: козацькі війни, походи на татар і турків, боротьба за волю України з усіма її ворогами. Вставала з мертвих сама Україна, нещасна й поневолена, але не підкорена. Вірші були написані гарною, свіжою мовою, вражали багатством та оригінальністю образів і різноманітністю ритму. Шевченко не питав Гребінки, що він думає про вірші. Гребінка сам заговорив. — Знаєте, Тарасе Григоровичу, ваші вірші надзвичайно гарні. Треба їх надрукувати. Але Тарас замість того, щоб зрадіти, перелякався: — Ой, ні! Не хочу, Їй-Богу не хочу! — відпекувався він, — За них ще й поб’ють, за оті вірші. Він справді боявся за свої бунтарські вірші, але одночасно й дуже хотів їх надрукувати. Та одного Гребінки боявся слухатись, а більше ні з ким було порадитись. Сошенко й чути не хотів про його вірші, а Штернберґа не було саме в Петербурзі. Тим часом Гребінка вже й видавця знайшов, і все більше та більше наполягав на тому, щоб видати хоч невеличку книжечку. Шевченко нарешті згодився і таки видав у 1840 році свою першу збірку поезій під назвою ’’Кобзар”. А його друг Штернберґ намалював до неї малюнок — старого сліпого кобзаря, що сидить на призьбі з кобзою, і маленького хлопчика у брилі з задумливим, уважним поглядом. Так у Петербурзі, в далекій чужині, з’явилась у світ книжка, що її доля не подібна до долі жодної іншої книжки. Розійшлась вона по всій Україні і стала для кожного українця другим Євангелієм, книжкою, в якій він шукав потіхи, розради, надхнення й сил до боротьби.
Page load link
Go to Top