Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДЕ ВИ, ЯСНІ ЗОРІ, ТИХІ води? ОЛЬГА РУДЕНСЬКА Трагічний шлях життя Івана Франка добре ві домий з численних біографічних праць, проте неба гато знаємо про долю його нащадків. Отут наша спроба познайомитись з ними. Старовинні римляни дотримувалися думки, що ’’кожен є ковалем своєї долі” (Quisque fortune suae faber), себто, що людина відіграє активну ролю у її формуванні. Проте наш Шевченко, мабуть, не приз навав людині ніякої в тому функції, бо коли ”у кож ного своя доля”, значить, роля людини тут зовсім пасивна. Та погляньмо у новітні часи. Намагаючись збагнути долю, сучасна людина ставить запит: ’’Не вже трагізм запрограмований?" Під таким заголов ком 26 серпня 1990 року Зиновія Франко, онука велетня духу, Івана Франка, записала свій роздум над долею його нащадків. Під таким же заголовком був він надрукований 23 листопада 1991 р. її дру зями у "Західному Кур’єрі” разом із посмертною згадкою про Зиновію Франко, що померла 17 ли стопада 1991 р. Іван Франко одружився в Києві 1886 року з Оль гою, що походила з дворянського роду Хорунжин- ських з Наддніпрянщини, а поселилися у Львові. У них було четверо дітей — сини Андрій (1888-1912), Тарас (1889-1971), Петро (1890-1941), та єдина донь ка Анна (1892-1988). Здавалося, молода сім’я ступа ла шляхом щасливого життя, але незабаром стали зарисовуватися серйозні турботи. Найстарший син Андрій, улюбленець мами, дитина спокійної вдачі, із сьомого року життя почав хворіти невиліковною не дугою — епілепсією. Вона й скосила молоде, на дійне життя на 24-му році, два місяці до того, як мав скласти докторську працю з філософії. Другий з черги син, Тарас, батько Зиновії, прожив довге життя, але, за її словами, ”до помазанників долі не належав”. На жаль, у своєму роздумі Зиновія ніяких деталів з його життя не подає. Деякі дані про його особу знаходимо у споминах його сестри Анни Франко-Ключко п.н. "Іван Франко і його родина”, надрукованих в Торонті 1956 p., у сторіччя наро дження поета. Тарас, як і Андрій, закінчив філософський фа культет Львівського університету з ділянки філології давніх мов. З вибухом Першої світової війни опинився в рядах австрійської армії на італійському фронті. Воєнні події кинули його аж до Одеси, де попав у більшовицький полон. За клопотаннями матері по щастило з нього звільнитися та повернутися до Львова, де став учителем академічної гімназії, опісля професором університету ім. Івана Франка. Він мав дві доні — Зиновію і Любов, та сина Ролянда. Це — єдиний нащадок, онук Великого Каменяра, що носить його прізвище. Сам Тарас до кінця життя працював як науковець, письменник, літературознавець, зокре ма давніх мов і культур. 8 Третій і наймолодший із синів Франка, Петро, загинув трагічною смертю у 1941 p., замордований більшовицькими окупантами. З відзначенням закін чив студії хемії на політехніці у Львові. З наступом царської армії у 1914 зразу покинув місто і вступив до Січових Стрільців. Тут стрінувся з товаришами шкільної лавки — Євгеном Коновальцем, Андрієм Мельником та іншими. Петро був незвичайно ха рактерний, відважний, проявляв дотепність та прямо лінійність — прикмети, що здобули йому популяр ність серед деяких людей, а серед інших — не прихильність. Він, єдиний з дітей, мав змогу у 1916 р. провести славного батька на вічний спочинок на Личаківському цвинтарі (Тарас був на італійському фронті, Анна в цей час — у Києві і дізналася про смерть батька три місяці пізніше). Переживши важкі небезпеки воєнної хуртовини на рідних землях в боях з більшовиками та поляками, довелося емігрувати на чужину (Відень). Повернув шися в Галичину, Петро одружився з Ольгою Білевич; у них були дві доньки — Віра й Іванна (Ася). Деякий час учителював в українській гімназії в Коломиї, присвячуючи багато праці громаді та пластовій орга нізації. Очевидно, така діяльність звернула увагу польської влади, що привело до всякого роду пе реслідувань з боку поліції. Вони закінчилися звіль ненням з праці в гімназії, а незабаром і до її закриття. В цей час совєтський уряд, через консулят у Львові, запрошує в Україну охочих їхати туди, запев- нюючи їм працю й повну толеранцію. Петрові запро понували професуру на політехніці Харкова і він її прийняв. Разом з ріднею побував там деякий час, переживаючи страхіття голоду 1932-33 pp., та не забаром почали його переслідувати за націоналізм. Довелося тікати назад до Львова. Після окупації Галичини совєтською владою 1939 р. потрапив на ’’чорну листу”, хоча зразу був використаний для пропаґандивної праці. Зробили його депутатом Вер ховної Ради поруч з д-ром Панчишином, проф. Сту- динським та іншими, а у фаховій ділянці займав становище декана торговельно-економічного інсти туту та директора Літературно-меморіяльного музею Івана Франка у Львові. З відступом Червоної Армії (1941) насильно "евакуювали” його зі Львова еше- льоном, який ніколи нікуди не прибув. Обох дочок Петра не обійшла лиха доля. Старша дочка, Віра, яку заарештували німці у жовтні 1941 р. як "політичну”, була відправлена в концтабір Ра- венсбрюк, де перебувала до кінця війни. Звільнена американськими військами, повернулася до Львова вліті 1945 р. Але недовго довелося милуватися рід ним містом, бо ”у вересні її арештовують (совєтська влада), відбувається суд трійки з вироком 5 плюс 3 і відправка на шахти Воркути. Звідти повернулася з "НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
