Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ПОВІНЬ Х Р И С Т Я Н А В РО ЦЬ КА Недавно прийшла вістка з України, що Галичину навістила велика повінь. Хоч минуло 60 років, прига дала я собі страшну повінь в 1927 р. в Галичині що все ще є живим спомином у моїй пам’яті; бо хто раз в житті був свідком повені, ніяк того не може забути. Звичайно літом люди з міст їздили на т.зв. вака ції в гори і так моя Мама поїхала зі мною з Миколаїва н/Дністром у Карпати в село Либохора. Було це ча рівне село і не диво, що, як оповідали старі селяни, приїздив до них ’’мялєр” малювати, а був це відомий мистець Корнило Устіянович. Село було положене під високою горою Маґу- рою, де, як казали були ведмеді. Під горою плив малий потік, який мав високі бе реги на яких 6-7 стіп. Над берегом ішла дорога, при якій, як гриби, біліли бойківські хати, переважно криті стріхою. Я любила бавитися над потоком, прати ляльчині речі і дивитися як швидко пливе потік з гори вниз. В потоці було мало води, ’’жабі по око”, яка казала го сподиня, щоби Мама за мене не боялася. Пригадую, що ходили ми збирати малини і ожини, а ті останні називали ’’драпаки”, бо дуже дряпали руки і ноги. Раз вибралося ціле товариство в ліс і переходили ми біля величезного каменя над потоком, а було це яких 3 км вгору від Либохори. Зловила нас тоді буря і було дуже страшно в лісі, ми швидко вийшли з лісу, бо не можна стояти під дере вами, коли гримить. Буря досить швидко пройшла і ми, перемоклі, вернулися додому. Вночі збудив нас дивний стукіт і спочатку Мама думала, що це біжать коні, але звідки взялося б стільки коней? Гуркіт не вгавав. Коли по чало світати, наші господарі і ми вийшли дивитися, що діється. Перед хатою в потоці — цей величезний камінь, який ми бачили вгорі, а вода виповнила ру сло потока по високі береги і була брунатна і дуже рвуча. Оповідали люди, що найстарший бойко в околиці пам’ятає, що цей камінь був на своєму місці біля 100 років, аж тепер страшна сила води занесла його вділ. Сидимо в Либохорі і не знаємо, що діється де інде. Десь приходять вістки, що Тухля, де була за- лізнича станція для Либохори, є залита рікою Опір. Від Тата нічого не чуємо, бо пошта не приходить і чекаємо, що дальше буде. По тижневі, — пам’ятаю дуже добре, — по полу дні пішли ми з Мамою на прохід і зауважили на небі білу хмару у формі руки, довкруги якої було золо тисте обрамуваня від заходячого сонця. Мама сказа ла: ”Це хіба знак, що Божа рука над нами”. І до сьо годні, коли бачу білу хмарку на небі зі золотистим рубчиком, пригадую ’’Божу руку”. Другого дня під час забави на подвір’ї, здалеку побачила я мого Тата. Яка була радість, бо добився він до Либохори, перейшовши пішком зі Синевід- ська Нижнього, що було дуже далеко. Щойно тоді ми всі довідалися про нещастя, яке принесла велика повінь. Хто знає ці околиці, то пев но пригадає собі. Між Дубиною а Сколем залізничні рейки ішли над берегом Опору і там вода зірвала частину рейок, так що поїзди зовсім не могли їхати дальше, як Синевідсько. Як Тато відпочив, почали ми думати про пово рот додому, бо вже в короткому часі починалося навчання в школах, а я починала 4-ту клясу народної школи. Тато винаймив підводу, спакували ми речі і раненько виїхали в дорогу. Хтось казав, що вже поїзд доїздить до Тухлі, але як ми туди доїхали, побачили, що залізничний міст частинно пошкоджений. По довшій надумі Тато рі шив, що ми в трійку підемо мостом, а господар поїде підводою вбрід. Почався важкий перехід мостом. Тато ішов напе- рід, тоді я і за мною Мама. Непошкоджене поруччя було тільки на одній стороні і ми ішли дуже поволі, уважно держачися цієї сторони. Старалися не диви тися у воду, бо голова починала крутитися. Вода була дуже брудна і страшенно шуміла. В одному моменті, як ми були більш-менш по середині ріки Опір, яка виглядала як бурхливе море, під міст підплила мала стайня, в якій ми побачили корову і раптом на міст вискочив кіт, а корова в стайні поплила дальше зі струєю. Плили великі кус ні зломаних дерев, неживі звірята, скирти сіна і різні предмети. Вигляд був жахливий. Перейшовши, з Божою поміччю, міст, ми були дуже щасливі і мусіли сісти, щоби прийти до себе, зрештою мусіли чекати на підводу, яку рвала ріка а господар старався держати щосили віжки коней, які борикалися у воді. Коли ми всі були вже на другому боці ріки і трохи відпочили, почалася дальша до рога. їхали ми і їхали дуже довго, минали Зелем’ян- ку, Гребенів, Сколе, Дубину, Бубнище, аж в Синевід- ську Нижнім могли всісти до поїзду, який їхав до Стрия, де мусіли чекати на інший поїзд Стрий-Львів, щоби доїхати до Миколаєва н./Дн., хоч Дністер був З км від нього. Такої подорожі не забувається. Як відпочили, Татко повів нас на другий день на один з горбів, які окружали Миколаїв і ми побачили, як розлився Дністер. Тоді щойно Миколаїв був справді над Дністром. Моє пережиття з повінню залишилося у моїй пам’яті до сьогодні і залишився у мене страх перед водою. Повінь це стихія, якої не можна здержати і тому вона така страшна. І коли нераз на телебаченні пока зують повені чи то в Америці чи деінде, завжди пе ред моїми очима пережита повінь у Карпатах. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1989 19
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
