Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
землею загорнувся... І яка їх вина, перед ким?... Жили собі спокійно на своїй землі, з діда-пра- діда спадщинній, хто жив краще, хто жив гірше, але на чужу землю ніхто з них не зазіхав. Єдине, чого хотіли — користуватися своєю мовою, підтримувати традиції свойого народу, передані їм з покоління в покоління. Якби хто сказав французові чи німцеві: ’’забудь про своє, не говори по свойому, ти по мужицьки го вориш, забудь про свій нарід приставай до інших!” — сказали б: — ’’дурний якийсь, хіба можна відрек тись від своїх?” З ним служив хлопець десь зі степів, той все розмовляв по-нашому, як він казав: ’’Таким язиком, як мене мама навчила, мама од на і мова одна, а кому не нравиться, то пішов вон...” Василь мало вчився в школі, але читати любив. Петро мав гарні книжки, в них багато про рідний край написано, про те, що його треба шанувати, лю бити, як рідних батьків. Хто батьківщини цурається, той і батьків своїх зневажає, не любить... Тепер виходить, що його мама ворог, він по винен її ненавидіти, а за що? Чим вона завинила і пе ред ким? Чи то не її скривджено? Але у вовка ягня завжди в провині, вовчі зуби гостріші, а сила більша. Здалеку почувся скрипіт снігу, наближалася змі на караулу. — "Мамо, я зараз відійду, ви не плачте, не бануй- те, прийде час, і ми з вами знову на рідній землі за живемо. Нехай нас десять разів спалять, ми десять разів відбудуємся, бо то наше право жити там, де споконвіку наші прадіди жили, де ми родилися. Бог допоможе вирватися нам з чужини. Поблагословіть на дорогу!” — ’’Йди з Богом, сину”, — тітка осінила хрестом вишку, де стояв майже чудом зустрінутий син. Сніг скрипів щораз чутніше. — ’’Пильнуй себе, як можеш, я вже якось при Бо жій помочі тоту неволю перебуду, мені спав камінь з серця, бо знаю, що ви оба живі!” Кроки поскрипували вже зовсім близько, два ту- лупи підійшли до вишки, обмінялися кількома при- вичними фразами, і Василько зліз на землю, прой шов попри колюче дроття, час від часу незамітно оглядаючись в сторону матері... Тітка Явдоня стояла, як скам’яніла, декілька разів вщипнула себе за руку, заплакала, засміялася й опустилася навколішки на сніг, раз за разом б’ючи поклони в засніжену землю. — "Господи Спасителю, благослови моїх дітей на справедливе життя, поможи опікою твоєю свя тою, заступи і помилуй їх, Господи!” — "Тьотью Горобчихо, що з вами? Чи не захворі ли ви, га?” "Молоденька дівчина, помітно накульгуючи, під ходила, з острахом споглядаючи на простерту на снігу постать Явдоні. В недалекому минулому школярка до повно ліття перебувала в колонії, звідки її вислали на пів ніч. Марно оббивали батьки пороги адвокатських канцелярій, марно писали прохання, скарги, від повідь завжди була однакова: "засуджена правиль но за ворожу агітацію проти влади”. В пору засудили, ’’агітаторці” йшов 14-ий рік, склад злочину полягав у читанні довоєнного дитя чого журнальчика ’’Дзвіночок”, де описували голод на Східній Україні. Довірлива дівчинка поділилася з однокласницями, ті ще з деким, продовження роз мови відбулося вже в кабінеті слідчого... Нераз згадувала зі сльозами той ’’Дзвіночок” по дорозі в табір, де прийшлося дзвонити пилою по де ревах по пояс в снігах... Кажуть, де ліс рубають, там тріски летять. І ра зом з трісками полетіло декілька пальців на Натали- них ще по-дитячому худих ногах. Ходити можна, але обрубками далеко не зай деш, от і перевели в колонію інвалідів, поставили командувати такими ж доходягами, як і сама. — ’’Щось мені перед очима таке з’явилося, ніби Ангел Божий, світло таке як з неба”, — наспіх виду мувала тітка, — ”аж очі засліпило, і з неба на землю сходило, чисто чудо!” — ’’Може, то вам воля світить”, — з надією усміхнулася дівчина. — ’’Мені з дому пишуть, що скоро повинні нас повипускати, вже мені черевики спеціяльні замовили, щоб легше ходилося. Так хо четься додому, нехай би мені там найгіршу роботу дали, нехай би я там була роздягнута, роззута, лиш би з чужини на волю вийти!” — ”От і я, дочко, кажу, аби з тюремних воріт вирватися, а там якось дамо раду, хіба нам багато треба?” Тітка наспіх докинула в купу недочищений сніг, і обі подалися до бараку. Наталя все випитувала за незвичайне видиво, Явдоня розповідала, підміняючи справжню правду вигадкою, і сама дедалі більше проймалася вірою в свою розповідь. Вони дочекаються волі, як у пісні нераз спі вають — ’’прийде час, і дроти розірвуться”, той час мусить настати, вона його дочекається, і Василько так сказав, вона все витерпить, і тюремну наругу, і лагерні злидні і їдучий холод далекої півночі, бо в неї є сили, Василько, котрого лишила напризволяще зовсім малим, і старший Петруньо, всі казали, що він вбитий, а Петруньо живий. 16 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1989 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
