Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
над обійстям, такий веселий, ясний, хвіст пишний, аж сіяє, такий чудесний птах, як то нераз в книгах малюють, — райський птах. Тітка ранком розповіла сон в бараку, дівчата сказали, що буде їй дивна віст ка, новина, але від кого — давно вже їй ніхто не пи ше, був би Петруньо живий, той її за найгіршими му рами віднайшов би, а так вона, як в пустині... Чогось душно, той сніг такий твердий, їй все по паде гірше, чим другим: дехто з дівчат вже лопату на купу заносить, а перед нею ще стільки роботи, треба трохи лахів скинути, скоріше робота піде. Явдоня скинула бушлат, стару, зашмальцьовану шапку загорнула в рукав бушлата, лишилася закру чена в стару турецьку хустину, збережену ще з дому, і несподівано з нумерованого, тюремної форми опу дала перетворилася в передчасно зів’ялу але доволі ще миловидну жінку. Трохи постояла, спершися на лопату, і взялася докінчувати роботу. Шр — шр — шрум! Котилися брилки снігу на купу, солдат на вишці наспівував в півголоса — ніби й по-нашому, — мимоходом подумала тітка, — але хто б тут з наших сторін взявся? Та й в нас певно вже тепер і не співають, як колись... Приїхав новий етап, сильно багато земляків, як так далі піде, то ні кого не залишиться в наших сторонах, пустка буде, хіба якихсь чужих привезуть. Одних туди, других сюди, як бродячих собак; хто таке дурне видумав. Колись люди жили віками на місцях і було добре; хі ба як фронт наступав, то всіх з села переселяли, але потім знов гуртом верталися додому, а тепер пороз кидають людей по всьому світі, що ніхто за нікого не знає, навіть діти за батьків, а батьки за дітей, хіба одна молитва зведе до купи... — ’’Мамо!” Ой йой, що з нею сьогодні вже якісь голоси їй видаються, вроки чи мана яка... — ’’Мамо, Горобчихо, ви не пізнаєте мене, то я ваш син Василь, гляньте догори!” — Молоденький солдат скинув з голови баранячу ушанку й перехи лився через поручину сторожевої вишки, ”Я вже з самого ранку до вас приглядався, але все хтось кру тився коло вас, та й та шапка і ви і не ви...” Лопата випала з тітчиних рук, — здибався той птах, — майнуло в тітчиній голові, і заодно по серці забігали голчасті вогники, а ноги налилися свинцем. Поступово палаючі голки обняли груди вогнем, зда вили гарячим залізом, стиснуло горло й вихопилися риданням: — ’’Дитино моя, а я вже не думала тебе побачити на білому світі. Ото ми стрінулися, ото гаразди нам випали, ото наша доля яка красна!” — "Мамо, не голосіть, бо як хто почує і донесе до начальства, то мене заберуть звідси, навіть близько не дадуть служити. Підійдіть ближче до вишки, нам треба поговорити, скоро моя зміна прий де, хто знає, коли ще побачимося знову. Підійдіть ближче до вишки, вдавайте, що відгортаєте сніг. Нам не вільно з вами говорити”. Явдоня йшла як наосліп, їй здавалося, — вишка пливе в повітрі, а вона хоче податися за нею, і не мо же рушити з місця... В голові вирували тисячі думок нараз, треба було вхопитися за якусь одну, а вони всі нараз перемішалися, сплелися в один клубок. — ’’Сироти ми з тобою бездомні, двоє на цілому світі” — схлипнула тітка. — "Чому двоє, мамо? Ви що, Петра за чужого ра хуєте?” — ”А казали люди, він в тюрмі загинув”... — ”3 них всіх тільки він один вирвався, Петро далеко, але йому добре, він вчений чоловік, його ша нують, його все любили і поважали люди”. — ’’Дуриш, аби я не плакала...” — ’’Чого б я вас дурив. Ви не дитина. Петро знає за нас, написав і через людей знимку вислав, я її при собі маю”. Хлопець порився в одежі і витягнув невеличку світлину, загорнув снігом в грудку і кинув до ніг матері. — ’’Тепер вірите? Не побивайтеся, не гризіться, мамо, ви вже найгірше перебули, в нас шепчуться, що мають бути зміни, то може скоро вас відпустять. А за мене і за Петра нікому не говоріть, бо ще мо жуть вас тягати і псувати здоров’я, а воно ще вам по трібне. Петро вирвався звідси, він безпечний. Ми з вами перемучим поволеньку тоту біду, і якось дамо собі раду. Я не без ніг не без рук, аби тільки з тої безвісти вибратися, а там і в самому Дрогобичі дім збудуєм! Розкажіть, хто з земляків з вами”. — ”Йой, сину, та тут в кожному бараку по кілька дівчат з наших сторін здиблеш! А що через тюрми, через пересилки перейшло! А вже тут на цвинтарі неодну з нашого села поховали”. І Явдоня, безладно плутаючи роки й події, роз повідала про односільчан, котрим судилася подібна з нею доля. Хлопець слухав, і кожне знайоме ім’я болісно вгвинчувалося в пам’яті. Він не дивувався і не обур ювався: за час армійської служби наслухався і нади вився на безліч неподобних історій — і моторошних, і неподобних, і по своїй суті явно безглуздих, а на віть і смішних. Бувало і таке, що колишнє високе начальство опинялося в них під сторожею, і на подібні примхи фортуни ніхто не дивувався: сприймали, як належне ’’Вороги народу”, — солдатів наполегливо і перекон ливо вчили їх ненавидіти, невпинно стежити за ними, враховуючи їх найгіршими покидьками суспільства, при найменшому непослуху безжально нищити. То була мова ’’верхів”. Але розказувані шепотом історії між товаришами по службі говорили зовсім інше, повністю протилежне. На хлопський розум ви ходило, що ворогом народу є не хто інший, як самі верховоди, "опора країни”. Кому шкодили його сусіди, батьки, чи хлопці, з якими він вчився в шко лі? Половини з них вже нема в селі, а дехто й сирою ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1989 15
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
