Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
БОЛЮЧИЙ РОЗРАХУНОК З МИНУЛИМ З України ми одержали два оповідання анонім ного автора, які повинні дійти до нашого читача, бо вони в сконденсованій формі розчислюються з трагічним минулим тридцятих-сорокових років. В центрі обох оповідань стоять українські жінки, представниці простолюддя з Західньої та Східньої України. Як би нас, що живемо затишно, мирно і свобідно, не лякала жахлива доля цих наших сестер, ми не маємо права заплющювати очі й від вертатися від описаного, бо воно у такій чи подіб ній формі спіткало десятки тисяч, або й більше на ших матерів та сестер. З цих рядків говорить до нас трагічна доля української жінки, що пережила руїну знівеченої родини й найближчого довкілля і поневірялася роками у рабській неволі далеко від рідного краю. Немало сучасних авторів в Україні пробують сьогодні списати собі з душі всі пере жит і кошмарі та жахи, які немов вічний лід, три мали впродовж багатьох десятиліть сковане люд ське єство. Офіційні журнали дуже обережно ставляться до цієї тематики, хоч деякі зрушення і тут вже помітні, а неофіційні, як "Кафедра” чи "Єв шан-Зілля", не спроможні все те друкувати, що на пливає до редакцій. Тим більше сторінки наших ж ур налів в діяспорі повинні бути відкриті для літера турного жанру, що нам підносить дзеркало трагіч них минулих років. А.Г.Г. ...БО ПЕТРУНЬО ЖИВИЙ! Тітка Явдоня Горобчиха відкидала на лагерному госпдворі* сніг. День як для крайньої Півночі видався спокійним, ясним, велика снігоочисна лопата вправно поверта ла важкі брили збитого морозами і північними вітра ми снігу в звичних до праці натруджених тітчиних руках падаючи, уламки шурхотіли, як колись сухе кукурудзяне листя на січкарні. Коли то було? Всього п’ять років назад, а здається ціла вічність минула з того часу, коли її за коси витягнули з хати й кинули як мішок на воза... Іван, її чоловік, лишився в хаті, во на розставалася з ним в перший і останній раз в жит ті, бо той начальник, що прийшов їх забирати, ви стрілив йому в голову, Іван сам трохи винен, не хтів послухати, не хтів збиратися і вийти з ним. — ”Я — сказав — не злодій, не розбійник, куди мене тягнете? Нігде з своєї хати не піду, я тут ґазда, а не ви, ідіть на чотири вітри, заволоки", — та ще штуркнув одного, не так щоби дуже, але в Івана ко вальська рука, Явдоня то добре знала, але той сол дат не знав, полетів з хати через сіни на подвір’я, там впав і трохи розбив голову. Тоді той старший кинувся на Івана. Не встигла вона підбігти, як Іван вже лежав з кулею в черепі, а їй не дали навіть доступити до нього. Добре, що Ва силько втік поза городи. О, Василь попід руки проскочить, покійник ви муштрував їх нівроку добре, правду кажуть, — за од ного битого двох небитих дають — і в сільраді Явдо- ню добре "вимастили”, і в районі не бракувало бере зової каші, в області то вже так собі, більше карце ром допікали, тяжко зимою сидіти на голому цемен ті, грудка хліба, горня чаю — і так день за днем, дуже ноги слабнуть, але як нагадає Іванові кулаки, то ще не така біда, Іван не так зі зла, як не любив, аби йому перечити, борони Боже рот розкрити, як злий, така натура, — в тата свого вдався, той до ста * Скорочення господарського двору. рості тримав команду, гатив чим попало й куди по пало, з хати всіх вітром здувало, за ним навздогін хіба що піч одна не летіла, й пожалуватися не було кому — знала, куди йшла. Та й таке, що сироті жалу ватися — все одно, що на сонце дмухати — хоч лоп ни дуй — все одно не остудиш... Хіба одна тітка Танка, покійної мами сестра, по бачить Явдоню з новими синяками, заплаче й поті шить — терпи, дочко, така твоя доля, хто терпен, той спасен... І Явдоня терпіла, як могла, і старим, поки не ми нулися, і чоловікові терпіла, одна тільки радість, що дав їй Бог добрих синів. Старший хлопець, Петру- ньо, такий був вдався, що чужі люди ще змалку про нього інакше не говорили, як "наш фільозоф”. А Петруньо і справді був якийсь інакший від ді тей; то ще маленьким візьме патичок і на землі квіти рисує, то сидить і з глини всяких звірів ліпить, ще до школи не ходив, а вже букви знав. Де який концерт в читальні, — Петруньо вірш го ворить, других вчать, просять, аби не боялися, а він сам навчиться і без страху на сцену вийде. Трохи підріс, — вчитель зі священиком в один голос: — ’’Посилайте до міста на науку, гріх будете ма ти, як такого здібного хлопця лишите коло себе, другий син росте, того тримайте на господарстві, нема чого на двох кавальцювати тих кілька морґів". Спочатку Іван противився, але як до хати прий шов сам шкільний інспектор, перестав натуритися і повіз хлопця до гімназії в Дрогобич. І тішилася Явдоня і плакала, бо страшно дитину в такий далекий світ посилати, хто знає, як йому там межи панами буде. Але вчитель потішав, що світ не без добрих лю дей, а Бог всюди має око, і Петруньо приїхав на Різ дво живий, здоровий, похудів трохи, книжок привіз таких дивних, не по нашому написаних і все поясню вав: ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1989 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
