Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Ой у лісі в темнім гаю зозулька пісеньку кує Це вам Льоня свій сердечний привіт передає. Пишу я цей листочок у ясну погоду Лети ж ти, мій листочок, аж до мого роду. Як прилетиш ти до дому і до мого роду Не впади нікуди на біжучу воду. Як прилетиш до дому, відкрий двері тихо І розкажи ясно усе моє лихо. І нехай вони узнають як я проживаю, Як я більше вже як рік в чужині страждаю, І як моя голова чуть не посивіє, А серденько з досади все дужче мліє та мліє, І як мої ручки сухі поробились, Наче вони такі й на світ народились, Які оченьки мої слізьми обілляті, Що випровадили мене сюди вороги прокляті, Яке личенько моє — зовсім помарніло, Під очима уже зовсім мені почорніло, Який стан зробивсь у мене — начебто драбина, Ти б мене вже не пізнала б, сестро ти, Сабіно. Живота в мене немає, замість його яма, Ви б мене вже не пізнали, голубочко мамо. А на спині самі кості, між кістьми долина, Не пізнала б мене зовсім вся моя родина. Ноги в мене наче в бусла довгі та тонкі І ввесь стан у мене козацький та тонкий. Зів’яла я тут зовсім як від сонця в’яне трава, Це я вам коротенько характеристику свою дала. Прочитай ти і подумай, яка це буде людина, Що на спині нема м’яса, тільки є долина. Німеччина, 1943 р. Ой у полі дві тополі — вітер їх колише Згадай, сестричко, Льоню, хто до тебе цей лист пише. Уже сонечко заходить, над ним зачервонілось, А моє мізерне личко сльозою облилось. Зараз мені в очі наче піску всипав, Наче вже очима п’ять деньків не кліпав. Згадаю тії стежки, якими ходила, Згадаю матусю, яку я любила. Згадаю тії поля, згадаю я тії долини, І важко на серці мені, що не бачу сестрички Сабіни. Не раз жалібно заплачу як мале дитя без мами, Нащо мене розлучили навіки із вами. На вечерю в нас сьогодні була з маком каша, Прощавайте сестро й мамо, я тепер не ваша. Більше я ваша вже мабуть ніколи не буду, Тільки хіба тоді як строку добуду, А чи довгий буде строк, то ми ще не знаєм, Може ми й цієї ночі строку добуваєм. Чи діждусь я ту годину на Вкраїні бути, А мабуть скоріш діждуся в сухій землі гнити. Прощай же рідна Україно, Я прощаюсь навіки з тобою. Чому ти мене не сховала Навік під своєю землею? Німеччина, 1943 р. Чую їдуть музиканти, Я люблю їх дуже. Ну як тільки вже затрублять, То мені усе байдуже. Один реве на ліру, Другий сіпає за корбу. А ми разом з койок всі, Хто кому ногою в морду. Скачу я зверху, Ганя скаче знизу. Як замахну, то просто їй Ногою у мизу. Перестане крутить корба, Перестане ліра, Та заснем тільки з час, Така у нас міра. Встану рано, хочу спати, Нічого не бачу. Як надходить друга ніч, То сідаю й плачу. Щоб ви знали, мамо, Яка в мене сила. І сама я ще не знаю, Чи лишуся жива. Приходжу у столовку І сідаю я за стіл. Бачу лізу по борщі Козявка як постил. Схвачу кузоньку за вухо І вишвергну геть. Ева суп, зв’язавши в вузлик, І в уборну — геп! Всі дівчата із столовки, Кожна по своїх цехах. То вже так похочем їсти, Що не встоїм на ногах. Прийдем ми уже з роботи, Дадуть кофії попить. Вип’єм ми все цеє кофе, І так мусимо терпіть. Як лишуся, то вернуся На Вкраїну рідну. Ой, коли б то та й побачив Голівоньку мою бідну. Так що нам тут добре. Хіба ж це нам горе. Ой, щоб зібрати наші сльози, Було б ціле море. Як затрублять труби, Що ж це за музики. Ну й чого нам більше треба, Одні черевики. Але нащо черевики Як ми можем і босі. Заворушаться дівчата, Як ті бджоли й оси. Одна візьметься в боки, Друга ріже козака, Ну й чого ж нам більше треба, Оце музика така. Німеччина, 1943 р. .... * ввечорі ікону. А лімон це добра штука. Поробились ми такі Як у річці щука. Так що звісно вам уже, Харчі непогані. По вечері ляжем спать, Сняться нам цигани. Встанем рано ми усі, В голові стає крутиться, Тут ізнову нам дають Кофії напиться. Візьмеш вип’єш трошки кофе, Слізьми обіллєшся, А як зварять баланди, Тільки засмієшся. Одне слово не м о ж н а прочит ат и. Заховано мову і правопис оригіналу. Докінчення МОЯ ВИКАЗКА Цікава історія, яка і сьогодні має свою актуаль ність. ’’Наше Життя” — це наш журнал і кожна член- ка має право висловити свою думку про його зміст. Пишім до редакції, висловлюймо наші бажання. Будьмо горді на наш журнал, щоб кожна з нас могла сказати: ’’Наше Життя”, це моя виказка, виказка сою зники, здисциплінованої членки найбільшої україн ської жіночої організації, здисциплінованої членки української громади. ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЛЮ ТИЙ 1987 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
