Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Ой у лісі в темнім гаю зозулька пісеньку кує Це вам Льоня свій сердечний привіт передає. Пишу я цей листочок у ясну погоду Лети ж ти, мій листочок, аж до мого роду. Як прилетиш ти до дому і до мого роду Не впади нікуди на біжучу воду. Як прилетиш до дому, відкрий двері тихо І розкажи ясно усе моє лихо. І нехай вони узнають як я проживаю, Як я більше вже як рік в чужині страждаю, І як моя голова чуть не посивіє, А серденько з досади все дужче мліє та мліє, І як мої ручки сухі поробились, Наче вони такі й на світ народились, Які оченьки мої слізьми обілляті, Що випровадили мене сюди вороги прокляті, Яке личенько моє — зовсім помарніло, Під очима уже зовсім мені почорніло, Який стан зробивсь у мене — начебто драбина, Ти б мене вже не пізнала б, сестро ти, Сабіно. Живота в мене немає, замість його яма, Ви б мене вже не пізнали, голубочко мамо. А на спині самі кості, між кістьми долина, Не пізнала б мене зовсім вся моя родина. Ноги в мене наче в бусла довгі та тонкі І ввесь стан у мене козацький та тонкий. Зів’яла я тут зовсім як від сонця в’яне трава, Це я вам коротенько характеристику свою дала. Прочитай ти і подумай, яка це буде людина, Що на спині нема м’яса, тільки є долина. Німеччина, 1943 р. Ой у полі дві тополі — вітер їх колише Згадай, сестричко, Льоню, хто до тебе цей лист пише. Уже сонечко заходить, над ним зачервонілось, А моє мізерне личко сльозою облилось. Зараз мені в очі наче піску всипав, Наче вже очима п’ять деньків не кліпав. Згадаю тії стежки, якими ходила, Згадаю матусю, яку я любила. Згадаю тії поля, згадаю я тії долини, І важко на серці мені, що не бачу сестрички Сабіни. Не раз жалібно заплачу як мале дитя без мами, Нащо мене розлучили навіки із вами. На вечерю в нас сьогодні була з маком каша, Прощавайте сестро й мамо, я тепер не ваша. Більше я ваша вже мабуть ніколи не буду, Тільки хіба тоді як строку добуду, А чи довгий буде строк, то ми ще не знаєм, Може ми й цієї ночі строку добуваєм. Чи діждусь я ту годину на Вкраїні бути, А мабуть скоріш діждуся в сухій землі гнити. Прощай же рідна Україно, Я прощаюсь навіки з тобою. Чому ти мене не сховала Навік під своєю землею? Німеччина, 1943 р. Чую їдуть музиканти, Я люблю їх дуже. Ну як тільки вже затрублять, То мені усе байдуже. Один реве на ліру, Другий сіпає за корбу. А ми разом з койок всі, Хто кому ногою в морду. Скачу я зверху, Ганя скаче знизу. Як замахну, то просто їй Ногою у мизу. Перестане крутить корба, Перестане ліра, Та заснем тільки з час, Така у нас міра. Встану рано, хочу спати, Нічого не бачу. Як надходить друга ніч, То сідаю й плачу. Щоб ви знали, мамо, Яка в мене сила. І сама я ще не знаю, Чи лишуся жива. Приходжу у столовку І сідаю я за стіл. Бачу лізу по борщі Козявка як постил. Схвачу кузоньку за вухо І вишвергну геть. Ева суп, зв’язавши в вузлик, І в уборну — геп! Всі дівчата із столовки, Кожна по своїх цехах. То вже так похочем їсти, Що не встоїм на ногах. Прийдем ми уже з роботи, Дадуть кофії попить. Вип’єм ми все цеє кофе, І так мусимо терпіть. Як лишуся, то вернуся На Вкраїну рідну. Ой, коли б то та й побачив Голівоньку мою бідну. Так що нам тут добре. Хіба ж це нам горе. Ой, щоб зібрати наші сльози, Було б ціле море. Як затрублять труби, Що ж це за музики. Ну й чого нам більше треба, Одні черевики. Але нащо черевики Як ми можем і босі. Заворушаться дівчата, Як ті бджоли й оси. Одна візьметься в боки, Друга ріже козака, Ну й чого ж нам більше треба, Оце музика така. Німеччина, 1943 р. .... * ввечорі ікону. А лімон це добра штука. Поробились ми такі Як у річці щука. Так що звісно вам уже, Харчі непогані. По вечері ляжем спать, Сняться нам цигани. Встанем рано ми усі, В голові стає крутиться, Тут ізнову нам дають Кофії напиться. Візьмеш вип’єш трошки кофе, Слізьми обіллєшся, А як зварять баланди, Тільки засмієшся. Одне слово не м о ж н а прочит ат и. Заховано мову і правопис оригіналу. Докінчення МОЯ ВИКАЗКА Цікава історія, яка і сьогодні має свою актуаль ність. ’’Наше Життя” — це наш журнал і кожна член- ка має право висловити свою думку про його зміст. Пишім до редакції, висловлюймо наші бажання. Будьмо горді на наш журнал, щоб кожна з нас могла сказати: ’’Наше Життя”, це моя виказка, виказка сою зники, здисциплінованої членки найбільшої україн ської жіночої організації, здисциплінованої членки української громади. ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЛЮ ТИЙ 1987 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
