Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
його пораненого в Ташкентському шпиталі. Догля нула, виходила. Згодом і одружилися. Подібна ж історія кохання Зої та Володі. Обидва були в лавах діючої армії, але ніяк не щастило їм з’єднатись. За всі довгі роки війни лише двічі зустрілися на один день. І знову в пекло війни. Правду кажуть, щире кохання, віра в щастя, постійна думка один про од ного врятували їх. По війні зустрілися, щоб ніколи більш не розлучатись. Я знаю їх чудові сім’ї, — Кості з Ніною і Зої з Володею. Зараз у них уже внуки... Знаменно, що всі мої школяри обрали виключно розумні, сказати б, людські професії. Навіть військо вики Юра та Володя присвятили себе науково-дос лідній справі, опрацьовуючи історичні проблеми. Лише один став кар’єристом — партійним чиновни ком. На велике здивування, це був учень престижної 32-ої школи. Маленький на зріст, соромливий Вова, надзвичайно чемний і привітний у школі, відзначався як здібний учень, залюблений у літературу... І неспо дівано під час дальшого навчання став орієнтувати ся на іншу кар’єру. Комсомольська робота, вступ до партії, повільне, але настійне просування по цій лінії довело услужливого Вовочку до обласного партій ного комітету. На наш урок 1971 року він і не думав приходити. Власне, його не покликали. Не знаю, випадково, чи навмисне. Він уже був інструктором обкому партії. Швидко став замісником завідуючого, а зараз, — чув, — уже завідує відділом культури й мистецтва обкому. Тепер він принципово розмовляє виключно російською мовою. Навіть при зустрічах зі мною. А уявляєте, яку радість принесла мені вість, що і в цьому краю, де ми зараз живемо з дружиною, знай шлися колишні мої учні харківської 32-ої школи! З одною з них пощастило навіть зустрітися під час мого перебування в Дітройті влітку поза минулого року! Як то кажуть, вузький світ. У похмурі, гнітючі тридцяті роки єдиною втіхою були часи моєї шкільної праці. В клясах перед лицем десятків школярів, які з жадобою слухають тебе, які вбирають у себе кожне слово твоє, ти на кожному уроці, як на святі, почуваєш себе гідним, щоб тебе іменно слухали і вірили всьому, що ти кажеш. Відчу ваєш себе в іншому світі, світі щирости, незайманос- ти, чистоти відносин. А навколо, поза школою — атмосфера недовір’я, підозр, підступности, повна небезпек, непевностей, невідомостей, приреченого мовчання як наслідок безнадійного животіння. А вже при самій лише думці, що завтра знову зустрінешся з дітьми, відчуваєш себе окриленим на дією на краще. Признаюсь, у такі моменти знову почали снитися молодечі сни — чарівні польоти над ланами, річками, горами та долинами... Незабутній, по-родинному теплий, барвистий і веселий випускний вечір десятикласників 131-ої шко ли тривав до самісінького ранку 21-го червня 1941 року. Скільки було проголошено тостів за довгими столами в актовій залі! За чудове майбутнє, за вірну дружбу, за дальші успіхи в навчанні й радості в особистому житті, — всього не перелічити. І урочис та обіцянка, — де б хто не був, але через п’ять років усім знову зібратися в цій залі! На світанку всі мої учні з великими букетами квітів проводжали мене додому. Наступного ранку я вийшов гуляти з Юрком. Лагідний соняшний день неділі обіцяв приємну про гулянку з малим сином у міському саду по алеї розкішно розквітлих каштанів. Здавалося, що перед урочистою величчю весняної природи все примов кло, поринуло в благісну задуму. Не чути гучного гомону людей. На небі ні хмаринки. Тиша, благо дать, як у храмі. Навіть гучномовці на стовбах за мовкли... І раптом — грім з ясного неба: ’’Внимание! Вни- мание! Говорит Москва. Слушайте...” Спочатку не хотілося вірити. Може, це театраль на передача. Інсценізація якогось твору. Ні, дійсно говорить Москва. Говорить Молотов. Голос здушений, тремтливий... ”В ніч з 21 на 22 червня... Німеччина віроломно напала... Літаки бом били Мінськ, Київ, Брест...” Яка Німеччина? Чому? А де ж договір про друж бу тридцять дев’ятого року? Не вкладалось у голові. Може, все таки це лише маневри? Маневри Сталіна кінчились, його вірний друг і соратник пішов війною. Наступного дня всіх педагогів екстрено викли кали до школи. Оповістили, що ми вважаємося мо білізованими незалежно від того, чи військовозобо в’язані ми чи ні. Наказали з міста нікуди не виїжджа ти, чекати дальших розпоряджень. На початку липня знову покликали до школи і сповістили, що з учнів старших клясів складені трудові бригади, на чолі яких призначили по два-три педагоги. Бригадам не обхідно виїхати на села допомагати в збиранні вро жаю. 5-го серпня з групою двадцяти колишніх дев’я- тиклясників разом з двома іншими педагогами при були ми в радгосп ’’Комунар”, кілометрів двадцять від Харкова. Цей приміський радгосп в основному вирощував овочі та фрукти. Поселили нас у порож ньому літньому бараці. Розшукали декілька залізних ліжок з металевими сітками, знайшли порожні мішки, з яких поробили матраси, набили їх соломою, — ніхто не ремствував, навіть весело було від незвичай- ности такого ’’колективу”. Нашій бригаді доручили збирати чорну сморо дину. Плантація була велика, урожай відмінний, ягоди швидко вистигали. Тільки-но пройдеш сьогод ні рядок, завтра повертайся назад, — повно ягід, Закінчення на ст. 21
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
