Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ОЛЕНА ЗАЛІЗН ЯК Спогади в соту річницю дня народж ення Мама любила всіх розпитувати про деталі їхньо го життя (пізніше, по війні, як це слово з’явилось, ми казали, що вона ’’скрінінґує”). Одної ділянки вона однак ніколи не заторкнула своїми питаннями: ніко ли навіть одним словом не натякнула на якийнебудь з’вязок з ОУН, ані гостей, ані мене. А треба пам’я тати, що більшість її братанків і сестрінків була ак тивно заанґажована. Надійшло літо 1939 року, зовсім припадковий збіг обставин вирішив яка була наша доля під час війни, що вже надходила. Мама, як звичайно, влітку з Львова не виїздила, занята ’’Трудом” і громадсь кими жіночими справами. Оленка, моя сестра, мала хлопця, що жив у Львові, і нікуди не хотіла їхати. А я, зовсім випадково, також перебував у місті, щоб ко ристуватися спортовою площею і приготовлятися до Краєвих Легкоатлетичних Змагань. Ідучи раннім ранком 25-го серпня в напрямі площі ’’Сокола Батька”, я припадково стрінув секре таря німецького консуляту, що ішов до праці. Я знав його вже давніше, бо до 1938 року він був секретарем австрійського консуляту. В липні я ходив питатися його чи безпечно залишатися у Львові (ситуація між Польщею та Німеччиною щораз більше загострюва лася), але він тоді відповів, що сам знає тільки те, що читає в газетах чи чує по радіо. Тепер, привітав шися, запитав: ”Чи пам’ятаєте, про що ми останнього разу говорили?”. Коли я хотів відповісти, помахав тільки руками і шепнув ”Як можете виїхати сьогодні, не відкладайте до завтра!” і скоро відійшов. Заалярмований, я повернувся додому, де ще застав маму, яка вже виходила до праці. Коли я оповів про свою зустріч і сказав, що мусимо негайно виїхати, вона це зразу відкинула (зобов’язання, пра ця, перед першим нема грошей і т. д. і т. д.) і пішла до праці. Я пішов до міста по інформації про стан справ. В ’’Орбісі”, польському державному бюрі по дорожі сказали мені, що вони залізничних квитків за кордон не продають, тільки до границі. На голов ному двірці сказали мені те саме, та ще додали, що не відомо чи поїзд переїде через границю до Німеч чини. Коли я пішов до ’’Труду” і все це розказав мамі, вона вже не могла собі цього легковажити, і ми вирішили виїхати на другий день. Ми думали їхати на Будапешт, а звідтам до Відня. Мамі вдалося діс тати аванс на платню, яку мала дістати першого вересня, і ми спакували по одній валізці найконечні- ших речей. Більше не хотіли брати з собою, щоб не II звертати на себе уваги при переїзді через границю. Увечорі я ще переконав маму та Оленку, що нам конечно треба їхати не поспішним поїздом, що від ходить в полуднє і їде прямо до Будапешту, а осо бовим повільним поїздом (бо він відходить в 4-ій рано), так що ми ще перед 9-ою рано будемо у Волівці, першій станції по мадярській стороні грани ці. Там ми мали б зачекати на поспішний поїзд. По дорозі, під час зупинки в Стрию, я пішов до залізничної каси й без труднощів дістав квитки на поспішний поїзд до Будапешту. В Лавочнім, де була польська гранична контроля, ми не мали ніяких тру днощів, ледве подивилися на наші пашпорти, і ми доїхали до Волівця. Там ми зачекали шість годин на наш поспішний поїзд і поїхали до Будапешту. Щойно кілька років пізніше довідався я від приятелів-німців, з якими я ходив до школи, що польська гранична сторожа затримала німецьких громадян, що їхали нашим поспішним поїздом, і що вони були інтерно вані. З Будапешту до Відня ми добралися за допо могою німецького консуляту і на кошт німецького уряду, бо не мали навіть грошей на залізницю, і до Відня добилися аж 29-го серпня. Три дні пізніше почалася війна. Мене скоро покликали до війська. З кореспон денції з мамою я довідувався що їй вдалося дістати приділ мешкання, тому що я при війську, на моє ім’я (вільних мешкань зовсім не було, хіба що уряд приді- лював). Вона дістала працю як перекладачка при головній квартирі Вісімнадцятої Військової (Віден ської) Округи. Пізніше довідався, що Оленка вийшла заміж за Богдана Весоловського, але про їхнє життя я не знав багато. Я сам у той час був на французькому фронті, а потім на східньому, де 25-го липня 1941 p., недалеко Києва, я був важко поранений. По кількатижневім перебуванні в лазаретах в Житомирі і Рівному, з початком вересня я врешті опинився в шпиталі неда леко Липська, в Німеччині. Звідтам я скоро скому- нікувався з мамою. Вона більше як два місяці не мала вістки від мене, бо я ні з фронту, ні з лазаретів не міг писати, а її листи до мене поверталися назад. Вона побоювалася найгіршого, і тому мою вістку, що я ’’тільки” втратив руку прийняла з полегшею. Як тільки могла, приїхала мене відвідати. Хотіла, щоб я перейшов до шпиталя у Відні, але мені на моє про хання відповіли, що це можливе, але тільки в тій
Page load link
Go to Top