Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ життя ГАННА СОВАЧЕВА СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження Цей Комітет проіснував кілька місяців і став доволі популярним, бо всі звіти, а також і подяки генерала Удовиченка оголошувались у часописі. Ще й досі зберігаю копії двох наказів, заадресовані ’’голові Об’єднаного Комітету Громадських Орга нізацій м. Кам’янця по влаштуванню Великодніх Свят українському козакові, п-ні Совачевій”. Головний Отаман приїхав у перших числах трав ня. Відбулась урочиста зустріч, але людей на ній було мало й ніхто себе радісно не почував. У той же час повернулись учасники Зимового Походу з гене ралом Омеляновичем-Павленком на чолі. Саме 5-го травня вони об’єдналися із регулярною армією, яка стояла в Могилеві. Як згадаю, що ці очайдухи за цей час пройшли всю Наддніпрянщину, часто з боями пробиваючись у запіллі ворога, то приходять на згадку славні запорожці і їх діла. В таких хвилинах з гордістю почувала себе українкою. Один з учасників Зимового Походу, якому було тоді 17 років і який згодом працював зо мною в одному театрі, оповідав мені різні епізоди з того часу. Не можу забути з його розповіді один випадок, коли мало-мало не попав у полон до більшовиків. — От, наївся я страху, — розказував. — Больше- вики здоганяють, а мій кінь уперся (він служив у кіннотчиках). Я вже зліз із нього, цілую в морду, кличу його всякими пестливими словами, а він з місця ані руш. Я тягну за віжки та й плачу, а тоді, як глянув назад і скочив на нього! А він як рвоне з місця, як понесе! За п’ять хвилин я вже був далеко попе реду і наздогнав своїх! — Ну, а що плакав, чи розказав їм? — питаюся, глибоко зворушена. — Ет, Ганно Вікторівно, хто ж про це оповідає? Милий Шура Яковлів! Хто б повірив, що цим милим хлопцем потрясли такі бурі! Об’єднані війська при участі УГА пішли відразу на Київ. За ними посунули й міністерства. Ми доїхали лиш до Вінниці і, хоч Київ наші війська взяли, проте втримати не могли. Не зважаючи на геройство Зимового Походу, наша армія була обезсилена трирічною боротьбою і страшною епідемією тифу. А тут, у запіллі її, з’явився новий фронт, що допоміг большевикам знищити українців. Це був сумної пам’яти фонд Добровольної армії, підтриманий теж сумної пам’яти Антантою. Отже з Вінниці ми повернулися до Жмеринки. Почався останній відворот у невідоме. У Жмеринці Підбуцькому заманулося влаштувати з рамени Українського Червоного Хреста вечірку в той найтяж чий для українського війська мент. Звісно, що ми з Василем та урядовці шпитального відділу на тій вечірці не були. Тоді то багато з нас вирішило пірвати з Українським Червоним Хрестом, голова якого не знав куди схилитися у вирішний момент. Ціла наша група виїхала з Жмеринки до Кам’янця. Перегодом повернулась туди й ціла Управа Україн ського Червоного Хреста, але, як ми довідалися, Підбуцький звільнив нас із посад за самовільний від’їзд. Ми були цьому навіть раді. З появою регулярного війська, Санітарна управа знову перейшла під управу Василя і всі — за винятком мене — стали там на працю. Але ненадовго. Дня 10 липня збудив нас Лютий—Лютенко о 3-ій годині ночі, кажучи, що фіра вже готова й чекає нас. Большевики наступають. Я намовила Василя їхати без мене. Я знала, що фір дуже мало, і соромно було займати місце може якогось старшини, що йому загрожував розстріл з боку большевиків. Крім того боялася, що буду для Василя тягарем, бо певна була, що йому прийдеться ’’козакувати”. Василь не погоджувався, але я завзя лася і відправила його самого. Знала, що нара жаюсь, але інколи буває таке внутрішнє переко нання, що робиш так, як треба. Лютий ще раз забіг до мене і прохав їхати з ними. Бідолаха мусів зали шати хвору жінку саму в Кам’янці і тому так співчу вав Василеві. ЗА НОВОЇ ВЛАДИ По від’їзді наших я вже не могла спати. Пішла до міста й була свідком в’їзду до Кам’янця різних стар шин у червоних фуражках. Приїздили вони візни ками з притороченим до коляс сіном. Смішно було бачити таке військо! Відвідала Люту і зайшла до Ціпка і Махулька- Горбацевича, які теж не виїхали. Де я не була — всюди була метушня. Всюди спішно ховали хутра, срібло й золото в скрині, а все те закопували в зем лю. Кам’янець Подільський вже раз був під владою большевиків і тому її добре запам’ятали. Прийшла додому о годині 2-ій, побачившись із усіма. Студенти наші збиралися пішки до Києва до кінчувати науку. Я розуміла їх жадобу знання, хоч жаль було прощатися з ними. А на думці в мене весь час: чи встигли наші переїхати кордон? Родина Кри- жанівських, у яких ми мешкали, ще поралися зі своїми речами, коли появилися голодні совєтські вояки й прохали хліба. Другі залізли в сад і обносили садовину, мов саранча. У місті було тихо. Другого чи третього дня я вирішила записатися в Собез і бюро праці. Пішла на Центральну площу, але не могла зразу трапити, де треба. Тому спиталася міліціонера. Він дуже привітно показав мені дім, а Продовження на cm. 23 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
