Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
НЕЗАБУТНЄ ОЗЕРО О’ГАРА. Нас жило четверо в одній кімнатці. 4 студентки Літньої Мистецької Школи в Бенфі, Альберта. 6- тижнева школа нас здружила, різні ділянки мисте цтва, в яких ми спеціялізувалися, нас зблизили: дискусії при спільній вечері не тільки побуджували апетит, але мимоволі глибше знайомили нас з ”не нашою” галузкою мистецтва. А субота й неділя були нашим спільним святом, вільні дні від лекцій, вправ, обов’язків. Ми виходили на шосе, одна з нас показувала пальця, і як хтось мав місце й відвагу взяти 4 молоді студентки, наша мандрівка Бенфським Національним Парком починалася... Так і в цю суботу. Довго ми не чекали, і по кількагодинній їзді автом ми опинилися там, де цілий тиждень плянували побувати: Озеро Вапта. Обійшовши його майже навколо, пішли ми в напрямі стрілки, що ляконічно казала: озеро О’Гара, 10 миль. Чудесна дорога — не дорога, стежка — не стежка, а одинокий шлях до мальовничого озера, кудою могли йти тільки пішоходи та прогульковці на конях. Тому й О’Гара нас манило. Своєю від даленістю від цивілізації, від людей, своєю саміт ністю серед високих шпилів канадських гір "Кенедієн Рокіс” Краєвиди щохвилини мінялися. Ми піднімалися вище, нас охоронювало розкішне почуття волі, незайманости, та пахуче аж п’янке повітря. Природа і ми... Приготовлені канапки зникли, джерельна вода, повна свіжости й аромату, прохолодила нас та додала енергії до дальшої мандрівки. Нарешті! Ми аж поставали! Невелике озеро смарагдового кольору, з хатою на березі, лежало вигідно наче в гамаку, що був завішений на шпилях скелистих гір, тут і там припорошених блискучим сніжком. Сонце радісно заглядало до гамаку, та яскраво відбивалося від спокійного плеса озера О’Гари. Повний спокій. Запах шпилькових дерев, яскраві кольори гірських квітів, синє небо... Неповторна казка... Варто було прийти... Поетичне надхнення перебив прозаїчний голод, і ми помандру вали до хатки ’’О’Гара лодж”, щоб пообідати. Яке ж було наше розчарування, як ми довідалися, що обід перед пів годиною скінчився, і їсти не видають аж до вечері... А вечеря в лоджі від 5-ої до 7-ої. Ми тоді помандрували ще далі, до Кришталевої Печери, ’’Кристал Кейв” Це невеличка печера, цікава тим, що всі її стіни є з кришталів місцевого каменя. В печері стоїть рискаль, щоб туристи собі відбивали кришталик на пам’ятку. Щиросердечно повідбивали собі й ми. Вид на озеро з гори був ще кращий. Хотілося сидіти та любуватися відбитком шпилів гір та хмаринок в зеленому дзеркалі... Дорогоцінний смарагд оправлений в недоступні скелі гір.. Та голод нас підганяв у долину! До хати ми прийшли перед 5-ою, і навіть надії на вечерю не було... Треба чекати до 5-ої! А тоді ж не встигнемо повернутися до озера Вапта? І тут хтось з нас дістав ’’геніяльну” ідею: Чому ж тут не заночувати? Тоді й спокійно повечеряємо, і завтра, у неділю, цілий день матимемо для поворотної дороги. І справді, чому б ні? Але... не завжди всі наміри можна здійснити. В ’’лоджі” всі кімнати були вже заняті... Не було вибору. Ми вирушили голодні до озера Вапта, не дочекавшися вечері. Наш настрій був бадьорий. Сказати правду, назад ішлося навіть швидше, як туди. Наче нас щось підганяло... Надворі потроху темніло, наші криштали та фотографічні апарати робилися тяжчі та тяжчі... Настрій падав як барометр! Ішли ми вже мовчки. Чи в тишині любувалися шумом смерек, чи прислухалися до м’яких кроків ведмедища, а чи до концерту у власнім шлунку — не знаю. Але так тепло й радісно стало, як в далині побачили ми світло! Вапта лодж! По 8-ій годині, в повній темноті, добрели ми до неї... і відразу до їдальні!.. ”Ми дуже перепрошуємо, але у нас дають гостям вечерю від 5-ої до 7-ої А снідання завтра вже від 7-ої. Аж до 9-ої! ’’додала з усмішкою приємна пані... ”А чи є хоч кімнатка переночувати?” — запитали ми рештками енергії... ”Так. Якраз одна залишилася. Вправді тільки з одним подвійним ліжком. За нормальних обставин ми її 4 гостям не винайняли б. Але ви такі потомлені... ”Як ми помилися, не пригадую. Попадали на ліжко, як колоди. Всі 4, поперек ліжка. З ногами на кріслах та в повітрі. І всі на правому боці. Ще домовилися, що як хтось схоче обернутися, то дасть команду, і всі одночасно обернемося на другий бік... Так і заснули сном камінним після 25 миль ман дрівки та одної канапочки! На правому боці нас і розбудив соняшний промінчик. А у високих горах соняшний промінчик — то вже не дуже рано! Зірвалися ми. Година 10-та. Наша надія на снідання минула. Посунули ми в ліс, щоб забути своє "голодне” горе.. А в лісі? О, що за рай! Пізні суниці — наче килим розстелилися на соняшній поляні. А там і ожини з малинами. Перший раз в житті я їла снідання зі суниць та малин разом, та ще й при кінці липня! Мої три співмучениці — канадійки зі страхом дивилися на мене, вони диких ягід ніколи не їли. А я з них сміялася! Пошукайте, буде й вам весело! Крок за кроком і вони зачали пробувати Божі дари... А тоді справжній бенкет! Очевидно, в сунично-малиновому захопленні ми не забули за обід. Що подавали, не пригадую. Але пригадую, що все з тарілок у нас зникало!... Прогулька до чарівного озера О’Гара є знамени тим лікарством для тих, що не мають апетиту... ОС.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
