Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
більше в мене немає. Від самого серця даю вам, ви ж голодаєте в цьому розбитому місті... Таких двох мальчиків залишив я дома, точнісінько таких самих... — примкнув очі, відвернув голову і зідхнувши поспішно відійшов. Не знаю, чув він чи ні, як ми кликали за ним ’’дякуємо” Стефа хотіла поділитись зі мною подарунком, але я відмовилась, мовляв, ми старші дамо собі раду. Я помогла Стефі вкласти пакунок до ручної торби, і ми повернули в сторону церкви, якої баня вже видніла. За кілька хвилин я оглянулась. На пагорбі з грузу стояв наш нез найомий вояк і дивився нам у слід... У церкві було майже темно, пусто, а на невисо кому підвищенні розкладена Плащаниця. Ні світел, ні прикрас, тільки дві невеличні олив’яні лямпки освітлювали бліде обличчя Христа. І тиша, така гнітюча тиша... після метушні останніх днів. Нас овіяло теплом чогось далекого, чогось рідного і боляче близького... Спогади лягали тягарем на втомлену душу, а уста шептали молитву і благали Всевишнього про поміч. А, може, ще не все пропало?! Діти почали метушитися, старший щораз споглядав на ручну торбину, і ми вийшли з церкви. — Мамо, я хочу їсти, — це старший, а молодший раз-у-раз нахилявся над торбинкою. — Піду хіба вже додому, завважила Стефа. Що за цінний дарунок дав нам той незнайомий вояк! Сам Бог опікується нами! І ми попрощалися. Великдень. Неділя випала напричуд гарна. А чи радісна?! Я вибралася ранком до церкви, думаючи, що все таки потраплю на Службу Божу. Ішла задумано, не звертаючи уваги на оточення. — Стой! Гальт! — Переді мною стояли два совєтські вояки. Один з них простягнув до мене лопату, а другий намагався припняти мені на плечі свастику. Щойно тепер я по мітила, що при очищенні вулиці із звалищ працює гурт людей, переважно старших, пригорблених, пригнічених, із інтелігентними обличчями, а в кож ного на плечах такі ж самі свастики. Хвилини надуми, і я твердо сказала: — Мені, лопату? — О, то ти наша, — і відступив, а я поспішно стала йти далі. Коли це почула за собою кроки: — Нє бєжі, я нє чорт, — це кликав за мною той другий вояк, який тримав у руках гітлерівські нашивки. Ми порівнялися. — Вот і інтересно встретіт українку, что ґаваріт язиком Франка. Я тоже українец, — і по його обличчі промайнула усмішка. — Але у вас мова не українська... — Ну, вот, как вам сказать, я рожденний у Сибіру. — На Сибірі? — Да, такоє время було, — похилив голову і зідхнув, а далі намагався говорити по-українськи: — А куди так поспішаєте? — До церкви йду. Сьогодні Великдень. Чули таке слово? — Да, чув. У Западній всі у церкву ходять. І дядько розказував... — Толя... Толя... а іді но сюда... — це кликали йо го товариші, які вели наловлених людей до праці. — Я сєйчас, — а тим часом продовжував: — А на роді ну уєжджаєте? — Траспорту ще немає. — Ну, да, транспорт будєт. Но вас усіх, пока на родіну, провєріт нада у лаґерах. — Яких таборах, де вони? — Дальоко.. і рукою вказав на схід, а погляд йо го темних очей різко прошив моє обличчя і на хвилину затримався... — Толя! Толя! — Ну, мнє нужно уходіть, на все добре, — і простягнув мені руку. — Дякую, — прошепотіла я. Він рвучко повернувся і став іти в протилежному напрямі. А то ді неначе легіт вітру доніс до мене ще одне слово: ’’Утікай!” Служба Божа кінчалася. В церкві крім мене був ще тільки один середнього віку чоловік, який стояв навколішках перед престолом до св. Причастя. Ні святкового освітлення, ні радости Христового Воскресіння. Я стала навколішки в кутку і хотіла молитися, але мислі вихром кружляли в голові, а най більше це останнє слово "Утікай” Але куди і як з цього обложеного танками міста? ’’Боже! Допоможи!! Не тільки мені, але всім нам у Відні” Ясний промінь сонця впав крізь вікно і золотою смужкою відбився на моїм обличчі... А коли сідоголовий священик після Богослужби слабким голосом почав співати "Христос Воскрес”, я, вже сповнена надії, співала разом з ним... Коли я вийшла з церкви, приступив до мене той незнайомий, який був у церкві, відкрив течку і простягнув мені пляшку вина: — Нате вам, пані Я відступила та стала відмовлятися. — Но, пані, не встидайтеся, беріть. Сердечно вам даю. Я працюю в магазині, і вчора дали нам по пляшці вина. Я не п’ю. Думаю собі, візьму до церкви, може там побачу когось з наших, то дам, най пора дується хоч на Великдень. А нікого більше не було в церкві, тілько ви, то даю вам. Най всьо вам буде, як собі хочете. Дуже прошу, беріть. У нас, в Дрогобичі, як дають, то треба брати. Христос Воскрес! Він поклав пляшку біля сходів і швидко відда лився... Кожного року, коли на Великдень складаємо со бі святкові побажання, в мене перед очима з’являються оці три постаті українців із Харківщини. Сибіру і Галичини, як символ української людини, яка, зустрівши іншу українську людину, готова їй у кожній межовій ситуації подати помічну руку.
Page load link
Go to Top