Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
УКРАЇНСЬКА ЛЮ ДИНА (В ел ико д ній спогад) Був квітень 1945 року. Відгули останні стріли на вулицях Відня, замкнулися двері оцілілих від бомб і танкових пострілів кам’яниць, тільки подекуди цікаві очі мешканців виглядали крізь щілинки в завісах у ’’світ” Здалека ще гули гармати та неслися по бруку відлуння совєтських танків. Розгубленість і відчай каменем лягали на душу,- І що далі? Стук у двері, і власниця дому станула в них: — Gnadige Frau* Тут недалеко можна дістати хліб. Хліб!? Загублене слово, якого ви вже давно не чули від часу облоги міста. Я накинула плащ і вибігла на вулицю. Було безлюдно. На Ґіртлю лежали ще вбиті, останні оборонці Відня і... Райху. З-під шоломів виглядали молоді, майже дитячі обличчя... Черга за хлібом була дуже довга, а коли я вже була близько дверей, появився на них напис: ’’Хліба вже немає, можна ще дістати в першому бецирку” (дільниці), і подана адреса. — О!... — понеслося між людьми, і ми стали розходитись. Я йшла насторожено. Коли раптом: — Марта! Біля мене стояла товаришка з гімназії Стефа з двома хлопчиками. Старшому було років 5-6, молодшого вела за ручку. — По стільки роках і в таких обставинах! І ми обнялись. Пішла розмова про останні трудні дні у Відні. Раптом Стефа сказала: — А ми вибрались по хліб. Тут недалеко має бути пекарня; кажуть, сьогодні там можна купити хліба. Як же тяжко з дітьми, коли немає що дати їм їсти, а вони ж голодні. Прохід вулицями ставав щораз то важчий. Нераз треба було обходити вулицю, бо звалища перегороджували дорогу. — А знаєш, Стефо, що сьогодні за день? Велика П'ятниця. — А й справді, серед "піжмурок у життя” в останніх днях не одно забувається. Може, поступимо до Божого Гробу, тут недалеко має бути наша церква. І Стефа почала розглядатись довкруги. Несподівано старший хлопчик, який ішов поруч з ‘ Ласкава пані. нами, вирвався вперед і став бігти стежкою, що була протоптана крізь звалища. — Мій Боже! — крикнула Стефа, — там можуть бути невибухлі стрільна. Сину... вернися...” Але хлопчина не слухався, спинаючись все вище і вище на горбок. Стефа побігла за ним, залишивши меншу дитину зі мною. Хлопець був неспокійний, і я взяла його на руки та стала забавляти. І знечев’я наче з-під землі станув біля мене совєтський вояк. Невисокого був росту, середнього віку, мав ясні усміхнені очі і русяве волосся та такі ж звисаючі вуса. — Та невже ж попались українки серед такої чужини?! Здалеку бачив вас. Втікати-була перша моя думка, і я зробила кілька кроків вперед, але з дитиною не так то було легко. — Та не втікайте від мене, я тоже українець. До ма залишив двох мальчиків. Не знаю, живі вони чи ні? Бо в нас погано було, на Харківщині, — і погляд його поплив у далину, а уста задрижали і порушились ву са. Це звернуло увагу дитини і вона простягла руку в напрямі обличчя вояка. Вояк приступив ближче, а малий, діткнувшись його вусів, дзвінко розреготався. Цього було досить, щоб очі вояка наповнились вологістю, уста боляче скривились, і він важко промовив: — А дома залишились діточки мої... Коля старшенький був, а от Вітя такий як і цей: чорнявенький і завжди сміявся. Ну, іди до мене, я то бі щось дам — і простягнув руки. На моє здивування, дитина й собі витягнула до нього руки і за хвилину була вже в нього, раз-у-раз дотикаючи вусів і заходячись від сміху. Вояк з дитиною відвернувся і зробив кілька кроків у напрямі якогось будинку, що був обведений муром. — Куди ви йдете? — крикнула я. Надбігла Стефа, якій вдалось вже зловити старшого хлопця, і ми по бігли за вояком, та він уже був біля брами, а нас задержала стійка: — Нєльзя! Перестрашені і розгублені стояли ми перед брамою, на якій вже видніли розліплені афіші про обов’язкову реєстрацію чужинців і заклик до пово роту ”на родіну” За кілька хвилин вояк з дитиною повернувся, тримаючи загорнутий у газету звиток, спустив хлопця на землю, а нам простягнув пакунок: — Оце вам дещо хліба і трішки цукру, нічого Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
