Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ПЕРЕДАЧА МАРІЯ СТРУТИНСЬКА — Ідіть уже, мамуню, йдіть, — казав Василько, підтяга ючи штанці на худому животику, — я вже напам’ять знаю, що маю робити: вдягти Оленку, нагодувати борщем і кар топлею з печі, курам насипати посліду, а якби вас не було до вечора, то загнати їх до курника. — І до грубки трісок докидай, пам’ятай, а якби тобі не стало тих, що в сінях, то маєш ще у дровітні. А якби було студено в хаті, то вдягни Оленку в татів каптан, отут, на ла ві. А хліб їжте потрошки, аби вам до вечора вистало. Марія ще раз обкинула оком хату — по кутах сну валися ще нічні присмерки, сонце ще тільки збиралося схо дити — і, закинувши собі на плечі тлумак, вийшла, тихо при пираючи двері: хай поспить ще дитина, ще добре напла четься, не вгледівши матері. На дворі морозень, земля уже тверда й тут, в їхньому куті, і Марія правцює голими городами, де стирчать стов бурі капусти і темніють купи непідібраного картоплиння. Аж ось уже й тракт, що веде з самого Перемишля аж у сам Львів. Шлях стелиться перед Марією рівний і довгий-довгий, якийсь безконечний, проте Марія знає, що йому буде кі нець, не раніше й не пізніше, як за дві години: вісім кіло метрів з гаком. Біжать у далечінь, похитуючи безлистими верхами, придорожні тополі, і разом з ними біжать назустріч містові Маріїні думки. Ходили туди удвох з Олексою на храм до святого Юра та й дістати благословення від Митрополита, ходили дивитися на дівочі й парубоцькі вправи на рівній, як зелений стіл, площі Сокола Батька, аж по той бік міста, чи до Лугового Городу під веселими горбовинами Вульки. А верталися з гостинцем для дітей та й для баби, що їх Марія недавно сама ховала, царство їм небесне! — верталися з якоюсь радісною сипою у молодім ще тілі. Гейби тільки - що побралися... Так недавно то було, лиш малощо більше, як один рік тому! Марія зупиняється, скидає з плечей мішок на купу змокрілого листя і, розтібнувши каптан, сягає за пазуху. Вона знає, що він тут, у неї на серці, цей малий згор нутий учетверо і зав’язаний у хустинку папірець, а проте вона мусить ще раз подивитися на нього. Цей папірець, то її ключ до Олекси, то її право передати йому чисте шмаття і тютюн, а може навіть хліб?.. Як Пан Біг поможе, а чортяки не показяться та не заборонять передачі — бо й таке бувало. Марія мандрує далі. Сонце вже вилізло з-за обрію, бліде якесь і невмиване, як той світ Божий цілий тепер. Сніг, що випав цієї осени так рано, зліз геть-чисто, і обабіч дороги рудіють голі стерні — не видко ніде, щоб зеленіла озимина. Кому хочеться сіяти, як не знати, що буде? Люди кажуть щось про колгоспи, та й що мусиш туди йти, а то вивезуть тебе — світ-за-очі, бо ти "куркуль". А Марія знає одне: якби вони були разом, то все воно якось би було, що людям, те й їм, пережили люди панщину, то й це якось переживуть. А от самій їй з дітьми та з тою жур бою, що їсть її вдень і вночі... І знову Марію бере досада на Опексу: і пощо він брався за ту кооперативу? То через неї все те нещастя. Поки він був тут, то все було так, наче й не могло бути М а р ія С т р у т и н с ь к а . П о р т р е т олівцем. М и с т ець. С т е п а н Р о ж о к інакше: так було треба, і він так робив. Взявся був за ту кооперативу, хоч сміялися з нього спочатку, хоч платив свої гроші за якийсь перестояний крам, не їв і не спав — аж по ки люди зрозуміли, що то їх, своє власне. А потім, — ой, як же воно красно було потім, як усе пішло, пішло... Директори з міста приїздили, хвалили її Олексу і дякували, в селі стали його шанувати, до виділу "Просвіти” вибрали і до церковного Братства, хоч який молодий. І що з того всього? Прийшли ті, і все, що було добре, хоч і кололо в очі полякам, — стало через ніч погане і страшне. А якби так, справді, він не був брався за оту кооперативу? От, інші чоловіки дома, платять усякі драчі, бо платять, таке їх право, тих, що прийшли, і Марія мусить їх платити, від рота дітям відриває, останні пахи зі скрині випродує. Але таки інші люди якось дихають, інші жінки мають чоловіків, а діти татів. І що кому тепер з тої кооперативи, що за неї забрали її Олексу, а вона залишилася сама з дрібними дітьми? І дні її трудні та й журливі, і ночі її довгі та й холодні, нема його коло неї, і — може — вже й не буде... І сам таке зробив, на свою та на її голову. Марія стояла під ворітьми корпусів замарстинівського Гарнізону і тиснула рукою завмерле серце: тут не було нікого. Не було людей і на протилежному боці вулиці, коло під’їзду в жидівський будинок, де вони збиралися тоді, коли злющий енкаведист-вартовий відганяв їх з-під в'язниці. Трохи очунявши, Марія побачила оподалік, при вході у вузький проволок, декілька жінок і побігла туди. Слава Богу, тут були люди, вони заповнили вже увесь вільний простір і стояли збиті вкупу перед бічними ворітьми в’яз ниці — це туди, певне, передаватимуть передачу. Марія пристала до задніх. Стоїть Марія і дивиться, чи нема знайомих, вона тут, наче у себе в хаті, а то ще й певніша, гейби вона добилася до своєї громади, до своєї родини, що її довго не бачила: саме місяць тому. І, хоч нема щось знайомих між тими, що коло неї, то всі ці люди близькі Марії, бо у всіх те саме що в неї, горе. Вона їх розуміє, а вони її. Ще нові жінки й чоловіки надходять, за Марією густішає людей, і від цього їй здається, що це вона підій шла вперед. З одностайного гулу голосів Маріїне вухо виловлює окремі речення, розмови. НАШЕ ЖИТТЯ, ЖОВТЕНЬ 1977 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
