Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ПЕРЕДАЧА МАРІЯ СТРУТИНСЬКА — Ідіть уже, мамуню, йдіть, — казав Василько, підтяга ючи штанці на худому животику, — я вже напам’ять знаю, що маю робити: вдягти Оленку, нагодувати борщем і кар топлею з печі, курам насипати посліду, а якби вас не було до вечора, то загнати їх до курника. — І до грубки трісок докидай, пам’ятай, а якби тобі не стало тих, що в сінях, то маєш ще у дровітні. А якби було студено в хаті, то вдягни Оленку в татів каптан, отут, на ла ві. А хліб їжте потрошки, аби вам до вечора вистало. Марія ще раз обкинула оком хату — по кутах сну валися ще нічні присмерки, сонце ще тільки збиралося схо дити — і, закинувши собі на плечі тлумак, вийшла, тихо при пираючи двері: хай поспить ще дитина, ще добре напла четься, не вгледівши матері. На дворі морозень, земля уже тверда й тут, в їхньому куті, і Марія правцює голими городами, де стирчать стов бурі капусти і темніють купи непідібраного картоплиння. Аж ось уже й тракт, що веде з самого Перемишля аж у сам Львів. Шлях стелиться перед Марією рівний і довгий-довгий, якийсь безконечний, проте Марія знає, що йому буде кі нець, не раніше й не пізніше, як за дві години: вісім кіло метрів з гаком. Біжать у далечінь, похитуючи безлистими верхами, придорожні тополі, і разом з ними біжать назустріч містові Маріїні думки. Ходили туди удвох з Олексою на храм до святого Юра та й дістати благословення від Митрополита, ходили дивитися на дівочі й парубоцькі вправи на рівній, як зелений стіл, площі Сокола Батька, аж по той бік міста, чи до Лугового Городу під веселими горбовинами Вульки. А верталися з гостинцем для дітей та й для баби, що їх Марія недавно сама ховала, царство їм небесне! — верталися з якоюсь радісною сипою у молодім ще тілі. Гейби тільки - що побралися... Так недавно то було, лиш малощо більше, як один рік тому! Марія зупиняється, скидає з плечей мішок на купу змокрілого листя і, розтібнувши каптан, сягає за пазуху. Вона знає, що він тут, у неї на серці, цей малий згор нутий учетверо і зав’язаний у хустинку папірець, а проте вона мусить ще раз подивитися на нього. Цей папірець, то її ключ до Олекси, то її право передати йому чисте шмаття і тютюн, а може навіть хліб?.. Як Пан Біг поможе, а чортяки не показяться та не заборонять передачі — бо й таке бувало. Марія мандрує далі. Сонце вже вилізло з-за обрію, бліде якесь і невмиване, як той світ Божий цілий тепер. Сніг, що випав цієї осени так рано, зліз геть-чисто, і обабіч дороги рудіють голі стерні — не видко ніде, щоб зеленіла озимина. Кому хочеться сіяти, як не знати, що буде? Люди кажуть щось про колгоспи, та й що мусиш туди йти, а то вивезуть тебе — світ-за-очі, бо ти "куркуль". А Марія знає одне: якби вони були разом, то все воно якось би було, що людям, те й їм, пережили люди панщину, то й це якось переживуть. А от самій їй з дітьми та з тою жур бою, що їсть її вдень і вночі... І знову Марію бере досада на Опексу: і пощо він брався за ту кооперативу? То через неї все те нещастя. Поки він був тут, то все було так, наче й не могло бути М а р ія С т р у т и н с ь к а . П о р т р е т олівцем. М и с т ець. С т е п а н Р о ж о к інакше: так було треба, і він так робив. Взявся був за ту кооперативу, хоч сміялися з нього спочатку, хоч платив свої гроші за якийсь перестояний крам, не їв і не спав — аж по ки люди зрозуміли, що то їх, своє власне. А потім, — ой, як же воно красно було потім, як усе пішло, пішло... Директори з міста приїздили, хвалили її Олексу і дякували, в селі стали його шанувати, до виділу "Просвіти” вибрали і до церковного Братства, хоч який молодий. І що з того всього? Прийшли ті, і все, що було добре, хоч і кололо в очі полякам, — стало через ніч погане і страшне. А якби так, справді, він не був брався за оту кооперативу? От, інші чоловіки дома, платять усякі драчі, бо платять, таке їх право, тих, що прийшли, і Марія мусить їх платити, від рота дітям відриває, останні пахи зі скрині випродує. Але таки інші люди якось дихають, інші жінки мають чоловіків, а діти татів. І що кому тепер з тої кооперативи, що за неї забрали її Олексу, а вона залишилася сама з дрібними дітьми? І дні її трудні та й журливі, і ночі її довгі та й холодні, нема його коло неї, і — може — вже й не буде... І сам таке зробив, на свою та на її голову. Марія стояла під ворітьми корпусів замарстинівського Гарнізону і тиснула рукою завмерле серце: тут не було нікого. Не було людей і на протилежному боці вулиці, коло під’їзду в жидівський будинок, де вони збиралися тоді, коли злющий енкаведист-вартовий відганяв їх з-під в'язниці. Трохи очунявши, Марія побачила оподалік, при вході у вузький проволок, декілька жінок і побігла туди. Слава Богу, тут були люди, вони заповнили вже увесь вільний простір і стояли збиті вкупу перед бічними ворітьми в’яз ниці — це туди, певне, передаватимуть передачу. Марія пристала до задніх. Стоїть Марія і дивиться, чи нема знайомих, вона тут, наче у себе в хаті, а то ще й певніша, гейби вона добилася до своєї громади, до своєї родини, що її довго не бачила: саме місяць тому. І, хоч нема щось знайомих між тими, що коло неї, то всі ці люди близькі Марії, бо у всіх те саме що в неї, горе. Вона їх розуміє, а вони її. Ще нові жінки й чоловіки надходять, за Марією густішає людей, і від цього їй здається, що це вона підій шла вперед. З одностайного гулу голосів Маріїне вухо виловлює окремі речення, розмови. НАШЕ ЖИТТЯ, ЖОВТЕНЬ 1977 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
