Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ВЕЛИКА ПОСТАТЬ ЛІДІЯ ТАУРИДЗЬКА НАРИС ВІДЗНАЧЕНИЙ НА XIV КОНКУРСІ СФУЖО Було це в неділю 22 вересня 1968 року. Цього дня була я до крайности пригноблена, а на серці моєму тяжив важкий камінь болю. Все бачила я в чорних барвах, навіть жагуче арґентінське сонце, яке того вересня припікало наче влітку. Саме попереднього дня, в перший день весни, що при падає в Арґентіні на 21 вересня, одержала я болючу вістку з України про смерть моєї мами. Правда, вістки цієї я сподівалася, знаючи про важку хворобу мами. Але коли вона прийшла, серце взяло верх над розумом і ніяк не хотіло покоритися його володінню. У той час гостив в Арґентіні наш Патріярх Йосиф Сліпий. На 22 вересня призначена була з ним зустріч професорського складу нашої Ф ілії Українського Католицького Університету святого папи Климента, якої централью заложив у Римі наш Кардинал. Філі єю університету в Буенос Айрес тішився Блаженні- ший як здобутком чогось дорогого. Він цікавився до подробиць її розвитком, кількістю записаних студентів, а вже найбільше цікавив його професор ський склад. З усіх викладачів я була наймолодшою педагогічним стажем і вперше в моєму житті викла дала літературу в університеті. Ні моє прізвище, ні диплом, якого відписи мусіли ми всі післати до Риму, нічого Блаженнішому не вияснювали, може й тому в листах до нашого ректора декілька разів запитував: — ” Чи вважаєте, що викладачка української літератури добре вив’яжеться зі свого завдання та чи надається вона на цей пост?” На зустріч з Кардиналом готувалася я з певним острахом, але теж із великою домішкою радости, що матиму честь поговорити з такою визначною і доро гою всім українцям особою. Та ненадійно родинне горе затерло обидва почування, а на їх місце прийшла душевна депресія та апатія до всього довкілля. Але на зустріч треба було піти, а най важливіше треба було, хоча назовні, себе опанувати. Верховний Архиєпископ був перевтомлений візи тацією, ослаблений надмірною спекою, проте присвятив кожному викладачеві хвилинку часу на побажання витривалости та успіхів у праці. Коли прийшла черга на мене, на втомленому обличчі Кардинала з’явився приязний усміх, а уста про мовили: — — Я не думав, що це ви викладаєте літера туру, я пригадую вас зі святого Юра. І, замість про справи університету, почав говорити про смерть мого батька, якого заморду вали звірським способом більшовики в 1944. — Батько ваш це перший мученик за католицьку віру, він не зрадив її, ні не сплямив імени като лицького священика. А мати ваша дуже мужньо перенесла цей удар долі, їй довелося опісля багато страждати через це — сказав Кардинал. — Вона вже щаслива, там з батьком, — відповіла я, насилу опанувавши сльози. — Вчора я одержала вістку про її смерть. З батьківською ніжністю поклав мені Патріярх на голову руку і таким же м’яким голосом сказав: — Кріпіться духом, людське горе це теж дар Божий, принимаймо його без скарг. Слова ці бальзамом полились у зболілу душу, а його лагідний, повний співчуття, погляд відсунув зі серця біль, що каменем тяжив. Кардинала Сліпого знала я колись з вигляду ще гімназійною ученицею. Хто ж не знав у Львові отця ректора Сліпого? Але під час більшовицької окупації Галичини, коли то батько мій, переслідуваний, мусів тікати з парафії і десь укритися, ми з мамою жили в забудуваннях церкви св. Юра, на помешканні нашого кревняка, що втік за границю. Напроти нас, на помешканні теж неприсутнього єпископа Бучка, жив отець ректор Сліпий теперішній Наш Кардинал, Патріярх. Мені не раз довелося зустрічати його на святоюрських коридорах, але крім ’’слава навіки”, на моє поздоровлення "слава Ісусу Христу”, я ніколи з ним не говорила ні слова. Тільки раз заговорив він до мене і то серед дуже дивних обставин: Було це одного пополудня. У святоюрський будинок увійшло НКВД і, вигнавши всіх мешканців на подвір’я, робило всюди обшук, когось шукаючи. Всі ми стояли звернені обличчям до муру, не знаючи яка спостигне нас доля. З однієї сторони стояла біля мене моя мама, а з другої отець ректор Сліпий. Я трусилася зі страху наче в лихоманці. Отець ректор стояв спокійний, непорушний, тільки руки його рухалися, перебираючи зернятка вервиці. Раптово погляд його зупинився на мені і він, таким же спокійним голосом сказав: — Моліться, Бог вислухає щирі молитви. Не знаю, чиїх молитов вислухав тоді Бог, але енкаведисти пішли, не забравши нікого з мешканців святого Юра. Багато років проминуло з того часу. Колишній о. ректор Сліпий став митрополитом і дорого заплатив за вірність Богові та нації. Слідкуючи за вістками про Митрополита-мученика я, як всі українці, боліла над його ув’язненням та засланням і опісля раділа його звільненню. Але ніколи не сподівалася я, що колись близько зустрінуся з цією такою великою постаттю нашого народу й що його, здеформована важкою працею та катуванням, рука відкотить вмить з мого серця важкий камінь горя... ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ ’’НАШЕ ЖИТТЯ” ДЛЯ СТАРШИХ ВІКОМ Адміністрація "Нашого Життя” одержує листи від довго літніх передплатниць, яким доводиться зрезиґнувати із дальшої передплати з причини важкої фінансової ситуації. Інколи вони пишуть про журнал, як про "довголітнього приятеля”, з яким треба розпрощатися. Пам’ятаймо про них і передплачуймо для них "Наше Життя”. Це гарний дарунок у час Різдвяних Свят. НАШЕ ЖИТТЯ, ЖОВТЕНЬ 1977 З
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
