Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Бекесевич (дочка Пантелеймона), Ольга і Осипа Василишин, сестри Папроцькі, Ольга Постригач, Марійка Приймак, Ольга Калин, пані Зарицька, сестри Грицини, Марія Юськевич, дві Муріївні, пані Постригач, Анна Довгань, Євгенія Онуферко, Августина Ной, сестри Кордуби. пані Остапюк, п. Майка, Емілія Книш, сестри Чубаті, Ю. Бекесевич, М. Нога та багато інших. До управи вибрано також мою маму. Одначе її умовини (недавно була повдовіла) не дозволяли їй присвятити стільки часу, скільки вимагала потреба. Тоді вона сказала: "замість себе, передаю вам для праці свої дочки”. І так я, хоч була ще молода, почала цю важку прецю. Головним мотором всієї цієї роботи була незабутня п. Конрадова. Вона мусіла все знати, всюди бути, всюди порадити, всього доглянути та мати все те, що було конечне. В кількох сторонах міста ("Міщанське Братство”, Українська бурса, залізнича станція тощо) улаштовано кухні, які працювали від раннього ранку до пізньої ночі. Треба було роздобути молока, хліба та інших харчів, приготувати страву, віднести голодним, роздати та подбати, щоб кожний дістав їжу. Треба було подбати про паливо та все інше. Часто треба було шукати допомоги мужчин, бо не все могли зробити самі жінки. Приходилось їх шукати, мобілізувати до праці. Одначе всі виконували поручену їм роботу совісно і своєчасно. Христа ради, для закріплення свободи й нашої державности, ніхто не помічав втоми. Всі працювали радо. Мене призначено враз з іншими молодими дівчатами, переважно ученицями учительської семінарії та гімназії, медичною сестрою. Коли я вперше прийшла до одного з будинків, де примістили тих нещасних хворих (а було це в будинку бурси при вул. Лелевеля), я побачила дуже багато людського нещастя. Ніколи перед тим я не могла б собі уявити, що на світі може бути стільки горя. Хворі лежали покотом в порожній кімнаті, поки при везено трохи соломи. Не було ніякої білизни, не було чим вкритись. У чому хто був, в тому й лежав. Всі були брудні, завошивлені, немиті від богатьох днів. В кімнатах стояв великий сопух. З усіх сторін чути було стогін десятків людей. Той благає подати йому води, цей просить священика, а тому вже хропить-свище в грудях і зближається кінець його життя, інший дуже кашляє, ще інший від кількох днів нічого не мав в устах; його палить гарячка. Там лежить один без руху — дубіє. Як тут помогти, коли нема нічого? Треба бігти додому та принести бодай кілька горнят та відро на воду. Треба бігти до кухні, щоб дали трохи страви, треба знайти якусь мисочку та ложку, бо як їх нагодувати? Треба роздобути хліба. Хто знає, чи привезуть з пекарні, бо може забрано його до других "шпиталів". Часто приїздять вози і привозять нових хворих— з міста й сусідніх сіл та доріг. Де їх примістити? Інші вози забирають умерлих та везуть на цвинтар, бо смерть забирає багате жниво. Так почалася праця... Треба було міряти гарячку, давати ліки, годувати й потішати та будити надію, багато надії, а її було так дуже — дуже мало. Деколи з'являвся священик, часом приходив лікар. Та їх не було багато. Поки обійшов минуло не раз кілька днів. Ми мусіли бути завжди на місці і так багато послуговувати хворим. Прийшлось забути про себе, про свій відпочинок, про свій харч. Ось ще й тепер перед моїми очима молодий, рослий чоловік, з великими, переляканими очима. Маю зміряти йому гарячку — та він протестує. Даю йому ліки, — він не хоче прийняти та каже до мене: Чи ти маєш брата, батька або кого близького, що чекаєш його? І мене чекають, а ти хочеш мене отруїти. Що ж я могла сказати? Як я могла переконати, що він помиляється, що це була його хороблива вигадка. Мені покотились сльози по обличчі, і це мабуть його переконало, інших гнав від себе. Грозив Гм. Не раз вартові мусіли його заспокоювати та прив’язувати до ліжка. Ось Андрій з Києва. Прізвища не пригадую. Молодий, добре збудований. Міг би жити довгі літа. Я лікувала його і сусіда тертим хроном. Давала оклади з припису лікаря. Приходили обидва до здоров’я. Здавалось за день-два підуть в дальшу дорогу. Та Андрій не пішов. Він набавивсь, мабуть, якоїсь іншої недуги і коли я прийшла раз уранці, він вже догоряв. Передав мені свою спадщину: світлину своєї жінки та дітей, дзеркальце та кусок олівця. Більше — каже — не маю нічого. Взяв мене за руку і не випускав, аж його відняли від мене, після його смерти. Таких образів залишилось в моїй пам’яті багато. Так проходили дні за днями, тижні за тижнями, місяці .... важкі, як оливо, грізні, як сама смерть. Почав розгорятися сипний тиф. Воші робили свою дію. Від них не можна було ніяк встерегтись. їх було багато, дуже багато. Лазили всюди. Почали хворіти наші пані. Захворіла пані Конрадова, захворіла моя сестра Стефа, а далі Ольга та Осипа Василишин, Оля Постригач, Маруся Приймак, Стефа Папроцька та інші, багато їх поклались. Забракло рук до праці. Та хвороба не втихала, а роз горялась... Захворіла моя сусідка Стефа Дебельська, не вийшла до праці Стефа Бекесевич (друга). Вранці чую плач. Стефа Дебельська закінчила своє життя. Ще не поховали вмерлої, а тут пішла за нею Стефа Бекесевич. Незабаром нова жертва радникова Дембіцька. Це початок. А далі пішли інші, немало їх. Треба відмітити, що ні в місті, ні в околичних селах тифу тоді ще не було. Він розгорівся пізніше, аж за рік, вже за польської влади. Ці жертви, що я про них згадала — це жертви праці при полонених. Лиш дві особи з шпиталя, в якому я працювала, Господь охоронив від цієї страшної недуги, а саме проф. Фуртака (емерит. директор школи), що допомагав нам, як міг, і мене. На місце тих, що захворіли, мусіли прийти інші, а на їх місце знову інші. Надворі почало показуватись сонце. Сніг почав таяти. Ішло до весни. Та і мої сили вичерпались. Я валилася з ніг. Аж одного дня лікар каже мені: — ”Як хочеш ще колись щось доброго комусь вчинити, мусиш завтра перервати працю. Як відпічнеш та трохи відживишся — приходи знову”... Прийшла весна. Полонені вже перейшли. Одні додому, а інші на цвинтар, одначе робота не закінчилась. В лікарнях появлялось щораз більше стрільців та старшин галицької та наддніпрянської армій. Вони проливали кров за нашу волю. Як же їх залишити без опіки? Довелося вертатися назад до хворих. Я мала вже практику і то не абияку. 8 НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИСТОПАД 1977 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
