Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
тому сході, мусіли зійти, бо хтось виходив. Один із них запитав мене — „Воллеїн зіі фарен?“8 На моє по твердження, він впустив мене на схід, а >сам станув тільки одною но гою (бо вже не було місця), з дру гого боку стояв ще один, вояк та кож одною ногою. Поїзд рушив. Мої спасителі з криком „фор- вертс“° пхнули натовп на сходах вперед, я найшлась на другому сході, за якийсь час на площадці, а згодом в коридорі. Поїзд тимча- colm розвинув повну швидкість, не здержуючись ні на одній станції. Нервове напруження меншало, і я почала відчувати страшну вто му, але сісти не 'було де. Я просто яла аж до Відня. Була год. 1 вполудне, коли ми заїхали на Вестбангоф. Це було 7 січня 1945. Наше Різ дво. Падав 'сніг, було тепло і... без печно. Віід сестри довідалась я, що о 6 год. вечора буде наша Служба Божа в костелі оо. Єзуїтів, бо цер ква св. Варвари не може помісти ти всіх українців, які тоді були у Відні. Я поклалась, щоб заснути на го ну, дві, але мені не спалося. Пе реживання останніх днів танцюва ли мені перед очима. Ми вибралися з сестрою до цер кви. Костел 'був переповнений. Яр кі світла, священики, ялинки, свіч ки, хор (мабуть К. Цепенди) -- все це надавало святкового на строю, але такого різного від то дішнього нашого життя, такого бо лючого спогадами, такого тривож ного вістками про наближання большевиків. Можна сказати — життя на грані омерти. Богослужба почалась. На душу неначе почіав сходити спокій Різ двяної Ночі, уста шептали молит ву, і нараз немов пропали всі пе- режиття останніх часів... Та ось хор почав співати ,З а великий, єдиний“... Ми всі встали. Раптом хтось захлипав... один... другий... третій, а через кілька хвилин ціла церква зайшлась пла чем, якого не перемогти й хорові. Коло мене стояла середніх літ жінка з малим хлопчиком. Вюна вже й перед тим нераз підносила 8 Хочете їхати? !) Вперед! хустинку до очей, та в цьому мо менті вона впала на лавку і захли пала: „Сини мої, синочки: Юрко на Лонцксго, Ромко під Бродами, Левко при юнаках на якомусь ле- товищі, тільки ти, СтефцЮ', в мене одним одиноким залишився“, і зай шлась від плачу. Хлопчина підніс на неї свої великі сині, повні сліз очі і успскоював: — Мамо не плач, не плач, люди дивляться... Ми вийшли з церкви. Довкруги руїни і страх перед новим бом- бленням. Зі спокою Різдвяної Но чі вже нічого не залишилось. Того пам’ятного року ніхто не складав побажань святочних, а кожен заку тавшись у спогади своїх пережи вань спішив розваленими вулиця ми додому. Тріщав вогонь у невеличній за лізній печі. Було тепло в хаті і „тепло“ серед рідних. Нараз радіо втихло, а за хвилину ми почули ,.ку-ку“ — сиґнал передалярму. Радіо голосило: „Великі з’єднання американських тяжких бомбарду вальників перелетіли кордон 3-го райху . . . літаки летять на (пів день . . . літаки летять на Мюн хен . . . великий бомбовий вантаж скинено на східній двірець — Ост- бангоф і найближчу околицю. Всі втихли . . . я поглянула на годин ник: була 11:30 ночі. Тоді повіль но піднісся мій кузин пок. Володи мир Медвецький, поцілував мене в чоло і сказав: —■ Добре, що ти з нами... А я думала про цих молодих ю- наків у сіро-синіх одностроях не далеко Східнього Двірця на лето- вищі у Реем, з якими я провела вчорашній вечір, а які так по-дитя- чому сприймали життя. Чи й тим разом Господь зберіг їх?... А другого дня вранці спішила я до Українського Комітету, щоб скласти звіт проф. Левицькому про свою поїздку. На сходах першого поверху я зустріла свого товариша з часів університетських, ред. Ми рослава С. — Ти живеш?!!! А ми вчора слухаючи радіо ввесь час ду мали про тебе. Кажуть, що це було найтяжче бомбленим Мюнхену. І взявши мене за руку повів до кан целярії проф. Левицького. — Пане Професоре! Я маю ща стя вже вдруге найти на сходах Комітету Марту і привести її до вас, тоді коли була вістка, що її АН'НА РОГОЖА Кандидатка на кралю, або князівну Української Преси в ЗСА, в:д „На шого Життя" на балю, який улашто вували СФУЖО і Спілка Українських Журналістів Америки. Наша канди датка має 18 років, є студенткою Ню йорк Університету. Членка Пласту, де працює із замилуванням як но- вацька виховниця, їздила з мандрів ним табором до Греції. Є членкою УСГромади. Замилування: малярство, музика, спорт. ‘’Our L ife ’ w as represented at U krain ian P ress B all b y Miss A nna R ohoza Я ТАКА ЗВОРУШЕНА.. . Я така зворушена знімком Соломії Крушельницької в Н. Ж., що хотіла б згадати окрім неї також усіх її се стер, а моїх тіток. Це були бл. п. О- сипа Бандрівська, Олена Охримович, Емілія Стернюк, Марія Дроздовська, Анна Крушельницька. Замість квітів на їх далекі могили складаю 100 дол. на Запасний Фонд „Н. Ж.“. їх сестрінка Соломія Дроздовська Ванкувер, Б. К. розстріляли большевики на Сло ваччині, і тепер, коли думали, що вона ще в Мюнхені і її вбила бом ба. По обличчі професора пробігла усмішка. Він дружньо простягнув мені руки. — Знаєте, Марто, українська приповідка каже: „Лихе не заги не"... Пакунки дійшли до Мюнхену за З тижні і їх роздали юнакам. 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1974 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
