Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Перше Різдво на чужині МАРТА РІДНА (Закінчення) Я запізналась з таборовичками. Це були дуже молоді дівчата, не- дсживлені як і наші хлопці і дуже втомлені війною. Від них довіда лась я, що частину жіночого та бору допоміжної летунської служ би, який був у Пітніц на Помор’ї, 'перенесено коло Відня до Баден- Баден. Там були наші дівчата, ми їх пізніше відшукали і я ними за опікувалася, доставляючи їм тро хи харчів з Українського Комітету й організуючи імпрези. (Між ін шим, один концерт дав Кирило Цєленда). Ніч пройшла спокійно. День 6 січня 1945 р. вставав по хмурий, хвилями падав сніг. Пола годивши формальності в Оберко- мандо я вибралась до Реем, трохи під’їхала поїздом, а решту доро ги пройшла пішки. Вчасно пополу дні я вже була на місці. Це була мабуть субота. В бюрі застала я чергового підетаршину, який був віденцем, і коли довідався, що я приїхала з Відня, віднісся до мене дуже прихильно, випитувався про бомбардування міста (там же ж жила його родина), дуже хвалив юнаків (називав їх ,,феше кер- ле“),3 казав, що вони вже мають ялинку, а сьогодні дістануть „ек стра “ вечерю, і відразу запросив мене на неї. Сам запитався, чи я хотіла б бачитися з хлопцями, а на моє потвердження, завів мене до табору. ,,Ґнед‘іґе“ і ,,кісс ді ганд“4 не було кінця, вкінці запитав ме не, чи я можу передати особисто листа його жінці. Я погодилась. Юнаки мешкали в досить добрих бараках, огрітих, спали на ліжках, мали навіть українські часописи і книжки. Хлопці виглядали старші ніж на Грінвальді, багато з них — це гімназійні учні Самбір — Стрий — Львів. Вишкіл був тяжкий, але тепер на працю не нарікали. Імпо нувало їм, що вміють ладувати гармати і помагають ори стрілянні. Докладно описували, як вони це роблять. Бомблення ще не зазна ли. Свою працю сприймали як ю 3 Здібні хлопці 4 Добродійка і цілую ручки нацьку пригоду. Гірше було з хар чуванням. Найбільше завдавало їм турботи зірвання зв’язку з роди нами. їх переносили на різні бази, батьки покинули рідні землі. Всі звертались із проханням наладнати зв’язок із батьками. Тут я віднай шла знайомі прізвища і передала доручення проф. Левицького. Хлопці були свідомі політичної си туації і чекали кінця війни. Я за питала, чи мають зв’язок з іншими базами. Мають через часте перено шування. Моє завдання було виконане. Вечоріло. У великій залі будин ку зібралось біля ЗО юнаків. Були одягнуті в синьо-сірі однострої. Виглядали чисто і святково. Заля була прибрана чатинням, в куті стояла освітлена ялинка. Привезли котел із юшкою і хліб. Всі ми ді стали картопляну юшку з подвій ною порцією м’яса і по грінді хліба та по чарочці горілки. Коли вже вісі Їдунки були на столі, німці ска зали нам „Мальцайт5 і взялись за їду. Однак ми всі встали, я провела молитву, ми відспівали“ Бог пред вічний", я зложила команді подяку за влаштування вечора, а хлопцям побажання скоро получитиСь з ро динами. Німці застосувались до на ших звичаїв і здивовано гляділи по залі. Почалась вечеря. Було тихо і дивно сумно. Ми згадували Святий Вечір в Україні, і в неодного юна ка похилялась голова і кам’яніло обличчя, задивившись в одну точ ку. Розмова раз-у-раз уривалась. Ми знову завертались до коляду вання. Але я з’ясувала собі, що ко ляда в цих незвичних обставинах всім нам завдавала більше смутку ніж радости, а розмова знову за вертала до батьків і рідних. За мість роздачі пакунків я передала посвідку їх надання і просила ко манду передати їх хлопцям, коли надійдуть. Наближалась 9 год. ночі і я му- сіла покинути табір. Двох юнаків проводило мене з летовища до го ловного шляху. В певному момен ті один із них показав мені світло, 5 Німецький вислів для нашого „Смачного!" яке з віддалі продиралося крізь затемнене вікно. — От там, прошу пані, вночі ми будемо мати н а ш у вечерю, вже зварили борщ і має мо вареники, ,,німаки“ про те не знають, шкода, що ви з нами не можете побути. Якби ви були хлоп цем, то ми вас сховали б, і вдосвіта вивели б із табору. А так, дякуємо, що відвідали! (Яка шкода, що проф. Т. від’їхав до Відня!) Ми стояли на межі летовища. Я подала хлопцям руку, і зі словами „Христос Раждається"! ми розій шлися. В цій хвилині я ссвідомила собі що найшлась серед ночі сама одна. Я відвернулась у сторону летови ща. Сильветки моїх супровідників швидко зникли у темряві ночі. Пе- реді мною рівною лінією простя гався чорний шлях. Було тихо... І Л Я Ч Н О ... Доходила 11 год. ночі, коли пе ред моїми очима з’явились руїни Східнього Двірця, а в 11:15 я мала поїзд до Відня. Я купила квиток і перейшла до ждальні, яка місти лась в єдиному оцілілому в цій о- колиці будинку колишнього бан ку. Було набито людьми, тхнуло випарами людських тіл і димом ци гарок. Люди сиділи на долівці, бо лавок не було. Кожна мінута булл тут страшна, бо це був час нальотів американ ських літаків. А час проминав так поволі... Нараз „Ахтуїнґ, ахтунґ“6 — всі зірвались на рівні ноги... Але це було тільки повідомлення, що по їзд Франкфурт-Ві'день спізнений на 2 год. І як ці діві години протри вати! Я проходжувалась по вулиці, не чуючи ні втоми, ні холоду, хоч мороз досягав 20 ст. Вкінціі поїзд над’їхав, дослівно обліплений людьми, і на сходах, і на площадці, і на даху. І як до ньо го ввійти! А тут ще кинулась юр ба. Хтось крикнув ,,геравс“, „іх uiicceV посипались стріли, але юрба не подавалась. Коло одного вагону найшлась і я. Двох вояків, що стояли на пер- 6 Увага, увага! 7 Геть, стріляю! НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1974 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
