Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ВАРКА КАТРЯ ГРИНЕВИЧЕВА Полохо спалося Варці цеї ночі, переверталася до розсвіту на сво- му ветошненькому ліжничкові, грізну брову силяла за чоловікове плече поруч, під богомазами. П а ламар, як сидів учора над своєю вічною струганиною, так ляг, ма ло не у капелюсі з крапканистим перцем джої, без якого, як без до брої ознаки, не було для нього ,,ціпкої" роботи. Хіба з таким го ден удержати хату в ладі, хочби вробив руки по шию? Ех, коби м і не їла, та щоб я лягла як ґа з диня! Паламариха думала на голос, ве ла ним гей перед дзеркальцем, у голосові ярке літо. Трохи, й під скринею стало си- но, повз мисника червоно. Пи саний полонинський когут, усяка фарба! Упишнено розпустив коси ці на старосвітській печі. Сонічко озирнулося на новий деньок, віт ровий. Паламариха скочила серди то з лігва, шевельнула тугою по пружкою вкруг стану, кінці вда рили об лаву, торкнула сюди-туди жолобковані горшки з чорним скливом. Не виспалася! Вечором прогнала дранкового світолаза, що нічлігу жадав, для того. — Нехай-би я розсипався, як та глина під ногами, коли що украду! — кляв дико. І розтер землю по столом. Схопилася, що ватру цей з хати учинить, — і так пропала, як мід бажана, Варчина ніч. Шибки стали біліти. Варка по зіхнула й поблідла. Споровате, як хміль повітря стояло верх пала марських стружин, деревляного винограду та лелій для кіота. Клей збурився й розкис. Сад у глибині обійстя здався божим раєм і са ма думка про нього була ясно па- хлива. Кинути б вікнами на боки, аж цвенькнуло б під саму Вату- нарку. Ой-га! Від коли хата хатою, во ни глухо зариті в бервена, а пала мар... не дай Бог встрявати у пра- дідне! Ось лежить він собі, завальний, колодистий, як медведиця, що з тулуками лягла край водопою й гадки йому, нежурникові, немає. Хрестиком підписується, ні вбра тися, ні говорити, але яка різьба під пальцями, нова церков, яка! — Йване! — закликала уже м’яко, з материнським подивом у серці — Йване! Сонце на горі, лю ди на селі! А сама отворила хатні ворітця з многовічним вирізом на рушницю, стала на порозі, зраділа далині: — Сонічко святе, тепле, пре красне... І тут прошиб Варчину душу на мір дивний, твердий і нечува- ний: Коли не обійти, то об’їхати долю. Та хіба у людей є спокій для не- чуваних намірів? Ось уже й ко сар перед нею, сторонський, моло- дячок: — Мамочко, душко! Припрячте мені косу, Бог би вас окрив! Кинув заліззя, а сам як чудовий хижий птах полетів понад сіножа- ти здобувати косьбу. Устав і паламар, обтиснув по ясок і хотів, було, класти уже на голову крисаню-помічницю, але подумав і повізся до обори ліво руч хоромів. — Багруню, Багре, донику... Почіхаю за ушко, соли дам... Пі деш під смерічку, в холодок... Л а сійку, сюди, бахуре гадячий... — Чи не витягнув би ти води, нежурниче мій? Торочиш такої па- мороки, аж в’яну. — Тихо, Варко, не скигли. Ми гей два прутики однолітки. Це ве села паморока, далебі. А он, глянь, наша ворона прийшла по хліб, їдж, сирото, їдж. Ще говорив, як понад гаджуґи, понад розкохані сади постелився високий, стрілистий крик, а за ним другі, рвані й дрібненькі. Хата у полі, з деревляним гребенем над крівлею, ніби заходила настраше но проміж жовті грозна квіток. Наслухували усі, ворона теж. — Черленюк жінку збиткує, — блакитно заморгав віями паламар. — Он як Гафійка бігає з братиком коло кошиці. Як мала вівця, не знає, що їй робити. Варка стала строга, з потемні лих очей злетів карий блеск: -—■ Не борониться, то й збиткує. То він зі стиду так... Василину ви брали до громади, до ради, а він — ні, тай ні... ІДо? Я буду в ха ті, а ти меш радити? Вона уступи ла, його вибрали... Та він не го ден сорому забути! Забіліли насмішливо Варчині зуби: —■ Жди! Вже я у цьому буду, село на нього пущу! Громадський суд, батіг страш ний! Поставимо свою раду, мудрих людей, сиві голови... Нікому до нас діла не буде, бо вона людяна, не політиканцька. Стане тверде ■право, та воно подружа ке ме ло мити, переконає до поправи... В нас є стільки заради, що ми ніко го, крім самих себе не потребуєм. Ми годні усякого, який де не є, безчесника, гей старця по світі пу стити! Паламар засуятився гостро з ла сою вороною, защіпував пазуху. А Варка своє: — Податок нести, поки свинку згодує? Поле купити, завдатку треба? Для такого в громадській касі ні нитки! Все тікатиме, коли він на дорозі. А захворіє, рідний брат не прийде, — бо батіг буде для всіх! Змовкла Варка, відступила на свою матірну пайку під грушами, стала ходити в чотири напрями до брим, розставним кроком, як май стер, що збирається класти угли. — Ти що, Варко, ей! — гукнув наїжений паламар. — Міряю, яка завбільшки має бути моя хата. Яка мені неволя, кажи, з тобою в прадідних норах сидіти? Він розгубився, став кволий у мові як дитина: — Мені добра й собача будка, аби я тільки дзьобав... Змилосердилася велично Варка, засміялася, аж впадинки на заго рілих щоках двома радісними ри сками: — Дзьобай свою см-еречику, кілько хоч, але, як здумаєш ка- буватися зі мною у моїх хатах, маєш бути наряджений, як леґінь, що княгиню вибирає. Надплила хмарка, у Василини затихло, зморосив дощ. Ледви Вар- 4 НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1973 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
