Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
До пісків Сагари Репортаж Софія Яблонська Ми виїхали ще того самого ве чора. Ніч така місячна й ясна, що аж лячно. Пальми й кипариси ки дають свої довгі тіні впоперед до роги. Авто їде безупинно, пога сивши світла, їде та лякає птахів, що не звикли до нічного шелесту. Свистливий крик сови різко та несподівано пронизує мертву ти шу ночі. А ми їдемо мовчки, впя- ливши очі у форми дерев і тіней. Пізно вночі місяць положився спа ти в одну зі соковитих долинок Ат ласу, а тіні пальм злилися з тем рявою, що окутала степ. Жовтий ранок стрінув нас у сте пу і тут я побачила перший міраж. Образ придуманий природою. За литі зеленою водою стоять собі тонесенькі дерева, купають віти у воді, пливають, а інші простяга ють свої підрізані галузки до не ба. А коли під’їдеш ближче до цього райського куточка — він відсовується, наче дратуючи вас, та зовсім зникає, розвіяний віт ром, замінений іншим, далеким. Сонце вже поснідало, напив шись роси і пахощів із квіток та піднімаючись понад вершки гір, всміхалося на добрийдень до сво їх зелененьких запашних долинок і оглядало чи ніч якого лиха не вчинила їм. А ми все ще мчимо, поспішаючи до кордону. Доїздимо до протягненого впо перек дороги ланцюха і шофер Рене зупиняє авто. Здивована мо єю появою сторожа хутко підій шла до нас і зажадала докумен тів. Оглянули дозвіл, пригадали нам, щоб ми повернулись з-поза кордону не пізніше як сьогодні ввечорі ДО 8. ГОДИНИ, ВІДЧИНИЛИ ланцюх і авто знов помчало з по двійною скорістю, щоб втекти як найдальше. В одній з соковитих долинок Атлаських гір, коло прозірчастого джерела ми зупинилися відпочати. Араб, що їхав із нами, розстелив килим на траві, витягнув м’ясо, палянички, мед і овочі та став ла дити чай на вугіллі. Чай закипів і ми сіли втрійку до смачного сні данку. Поснідавши я та Рене відходи мо в глибину маслинового гайку, даючи арабові спромогу нагоду вати своїх жінок, що досі покірно сиділи в авті. Лісок запашний, свіжий та зеле ний. Де-не-де зустрічаємо кущик мімози, що своїми пахощами згу щує повітря та затрущує його сво їм жовтим пилком. А по боках навколо долинки тягнуться чер воні й жовті скелі, а ще вище по над ними білий сніг. Аж тут почула я шум крил, що розрізує повітря. — Літак — здивовано гукнула я. — Так ,так, пані, він власне по вас приїхав і зараз спуститься в долинку, забере вас на хребет та повезе до Тарудану — пожарту вав Рене. Невисоко над головою помітила я величнього, брунатного орла, а за ним другого й третього. Вони летіли у свої замки, викуті з чер воного каменя на стрімких скелях. Перед брамами їхніх замків про стягались невеличкі веранди. Ко жен орел, долетівши, сідав на них і з обуренням придивлявся тим на хабним істотам, що без дозволу гуляли по їхній долинці. Дике, запашне та веселе було це узлісся, але годі. Треба було їхати далі, аби ще сьогодні поба чити золоті піски Сагари. Повер таючись у напрямку авта, ми пі шли доріжкою, що збігала до по тічка. Вам певне, вже інколи тра плялось затикати носа від непри ємного запаху, а мені цим разом довелося витягнути хустинку і прикласти її до уст, щоб пахощі квіток не задушили, не розірвали моїх легенів. Усе широке річище потока та його береги поросли великими кров’яними квітками з жовтими се редниками. Голівки нагадували лі леї, але вони повніші і кращі. їх барви такі гарячі, пелюстки такі прозорі й соковиті, а пах такий привабливий, що хотілось би ки нутись в їхні задушливі обійми, сп’яніти від пахощів, врости між них та назавжди там залишитись. Ці їхні м’які барви й гарячі па хощі ділають, мов звуки музики, відривають від землі та несуть кудись на своїх оксамитних хви лях як по музичних акордах. Я підійшла до першої квітки, станула перед нею навколішки, припала устами до її ніжного сер ця та пила її запашну, гарячу кров. Потім я захотіла зірвати квітку та повезти її з собою, мов мело дію, мов мрію, але вона тільки ви гнулась удвоє, наче танечниця. Я вдруге вхопила й шарпнула її гнучкий стан, щоб переломити йо го, а втомлена боротьбою квітка тремтіла вперто й шепотіла: — Ні, не дамся гак легко, коли хо чеш, то виривай з корінням. „Візьму" заревів мій інстинкт бажання. Я вже наставила зуби, ще б гетермити їх в еластичне ті ло квітки, коли вона, випущена з моїх рук випростувала свій гнуч кий стан і погірдливо вдарила ме не в обличчя. Аж відскочила я з сорому та гидоти за свій вчинок, жалісно ди влячись на пошарпану квітку. І вмить почула, що все нараз десь зникло, і мелодія пахощів і гарячість їх барвних тонів. Вра жені моєю людською вдачею зані міли квіти ,відвернулись від мене і віддалися вітрові, а він поніс їх пахощі і стогін геть вгору до чер воних замків та до орлів, що все ще мов на чатах, стояли на скель них верандах. Один орел почув, побачив і сер дито злетів та став облітати свою долинку, наповняючи її шумом погрози. Я ще раз глянула на квітки, а вони легесенько похитуючи своїми чарівними голівками, шепотіли ме. ні вслід: ,,Не дотикай мрії руками Уривок із книжки С. Яблонської „Чар М арокка“, що появилася в 1935 році у Львові. НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1971 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
