Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Українська мова і книжка Дарія Ярославська І. До кожного нашого пляну, рі шення, постанови — на мою дум ку — ми повинні підходити з од ною свідомістю: ми на новій зем лі. З такою ж свідомістю ми по винні розглядати та оцінювати наші досягнення, успіхи, чи не вдачі та можливості. Ми на чужій землі, в яку вправді, ніби рослина, впускаємо коріння і мало-помалу вона стає своєю землею, але все ж таки це не Україна. Чотири, або і п’ять чужих мов втиснулося вже в українське життя, де б воно не було — Америка, Аргентина, Ні меччина, Франція. Можна б уже говорити про те, що вони всуну лися поміж молодих українців і розділили їх. І це діється в добі, в якій нашим стремлінням є об’єд нання всіх, охоплення та завер шення одною клітиною, чи то на загально-українській, чи на релі гійній площині. Розпочали її, як що не помиляюся, українські жі ночі організації в 1948 році, ство ривши Світову Федерацію Україн ських Жіночих Організацій. Вростання в новий ґрунт ново прибулих поселенців триває вже десятиліття, проте наші думки, стремління, турботи, пляни, пра ця, само собою зрозуміло, йдуть на схід Европи, в Україну. Від довшого часу, однак, твориться вже нове нашарування, розпочи нається гуртування молодого ю- коління, отих закріплених уже на новому ґрунті, в шуканні означен ня та виявлення себе та свого ста. новища до країни їх батьків •— України. Вони, принаймні багато з них, називають себе ,,без корін ня", бо у власному понятті не є вони справжніми українцями, як їх батьки, чи діди, але не є й справжніми американцями, чи ар гентинцями, німцями, чи францу зами. Потрібна їм допомога стар шого покоління. Чи самі вони знайдуть себе •— це справа по гляду, дискусій, роздумувань. Бо вплив виховання та досвідчених людей це одна справа, а власне рішення та відчуття, зумовлене об ставинами, це друга. Одне є пев не: старше покоління бажає за тримати їх для своєї громади, бо, не дивлячись на територію на якій вони народилися, вони належать до українського пня, вони наші. Створити одну світову клітину старшому поколінню, не дивля чись на всі розходження, є багато легше, як молодшому. Я не беру тут до уваги те, що створили вже молоді люди, тільки торкаюся під- ложжя, на якому дозрівали поко ління. Старші вийшли, якщо не з однакових обставин, то з одного ґрунту — України. Молодші ма ють різні ґрунти під ногами, фор мували їх відмінні світосприйман ня, мова, звичаї, культури і на перший погляд могло б здаватися, що спільна їм тільки молодість. Її гін життя, енергія, віра у власні стремління -— те, що притаманне молодій людині. Здавалося б, що розв’язка така легка і природна: вони українці, спільна їм україн ська мова та культура і вже те є підставою порозуміння. Не є таємницею, що наша без цінна спадщина, якою ми маємо повне право гордитися — україн ська мова — ніби якийсь старий спорохнявілий будинок хитається в своїх основах. Хитається в У- країні, хитається тут, де все за лежить від нас. Що з того, що ча сописи висилають поміж нас три вожне СОС, мовляв, нашу мову зачужують, виганяють з україн ської землі, переключують на чу жу? Що з того, що лають винов- ників, обсипають їх закидами, ік ми самі не вміємо її пошанувати? Яким правом ми обвинувачуємо тих, для яких наша мова непотріб на, шкідлива, ненависна, смішна, як ми самі не цінимо її і не дба ємо про неї, ми, для яких вона повинна бути прекрасна, дорога, а передусім вона наша матірня мова! Мову, так як дитину, треба лю бити, плекати, допомагати розви ватися й рости. Вона приходить до нас із першою усмішкою мате рі. Нею не тільки порозуміваємо ся з людьми, з нею приходить творчість, світогляд, настрій, ідея, закріплення подій. Вона переда ється з покоління в покоління, творить оту народню, чи націо нальну духовість, що дає зміст життю, силу, вартість, гордість із люду свого. Вона колись прихо дила до нас з маминою казкою, піснею. Наш великий поет-лірик Богдан Лепкий потрапив прекрас но висловити це віршом: „Я учивсь рідних слів, Не з пожовклих листків, Не від книжників хитроучених, А від темних лісів, Від квітистих лугів, Від журливих потоків студених. „Не від шкільних лавок, Я набрався гадок Про минувшину рідного люду, А з думок-спіаанок, Парубків і дівок, В чистім полі, в жнива, сер ед труду. Кожному відомо, що отих „жнив і піль“, оспіваних Лепким, немає тепер довкола кас. Немає і співа нок на мості у селі. Пісня прибра ла для нас іншу форму, випрацьо- вану, згармонізовану та зорганізо вану й тоді, чи тоді ми можемо почути її зі сцени. Вона має для нас магічну силу -— підбадьорли ву та ніжну. Вона може впливати на нас, коли її чуємо, а потім ще день, чи більше бути з нами, але вкоротці попадаємо знову в наші змашиновані будні і чар розвіва ється. Вона діє на нас звуком, під силеним зоровим ефектом (у біль шості бачимо тоді, як не народні строї, то вишивку), але вона не збагачує нас мовно. Цей привілей, це джерело сучасного мовного пульсування та надбання, залиша ється таки за книжкою, точніше за белетристичним твором. М.ені пришилось почути цікавий погляд-побоювання молодої лю дини, яка вважає, що українська мова на чужих землях приречена на спотворення. Мова, за її погля дом, — який урешті є знаний і прийнятий — має бути жива, змін на, має розвиватися, щоб могла втриматися та існувати. Мусить бути безупинний контакт із справ жнім джерелом її •— землею, що створила ту мову. Вкорінені в чу жу землю, вони не мають змоги того робити, принаймні не часто. НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1971 З
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
