Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Л а р и са П и сь м ен н а Ми підемо понад Дніпром Новела Сонце ще не прокинулось. Ще тільки —- вітрець, провісник ран ку, трохи тривожний, поривчастий, він завжди такий перед світанням. Сонце ми зустрічаємо вже далеко за містом. Чисте-чисте, на безхмар ному небі. І повітря навколо нас чисте. І тиша. Глибока. Навіть кро ків наших не чути, тільки сивий слід по росі. За плечима у мене легенький наплечник. Хіба нам з тобою бага то треба? Головне, щоб удвох. Тільки — вдвох. Ми ж так довго чекали цього. Місяці, роки, ціле життя... Я обнімаю тебе за плечі, щоб поруч іти. В тебе кроки дріб ніші, це нічого, просто я повільні ше іду. Ти відчуваєш —- як ми відразу казково розбагатіли? Вся земля до обрію — наша. Ми йдемо по ній куди захочемо, спиняємось, ля гаємо на траву і дивимось у небо. Ми можемо сміятись, співати, гу кати на повний голос і не боятись нікого. Я заглядаю в твої очі, ці лую їх, і вони враз темнішають. Я люблю, коли вони так темніша ють... Не ховай обличчя. Ближче. Ще ближче! Тепер ти скажеш мені все, чого досі не встигла сказати. І я. Є без ліч слів, які можна сказати тільки там. А потім ми будем мовчати. Це теж прекрасно — мовчати. Слу хати, як дихає земля. Як прозоро бринить повітря. І знати, що день — увесь, до останньої хвилини, наш. Тільки наш. І наступний. 1 ще багато днів — для нас. І тоді з тво їх очей зникне найменша тінь смутку і недовіри. Не хитай головою, ти не завжди мені повністю вірила. Я теж — не завжди. Чому? Чому ми так часто псували життя своє болем і підо зрою? Яке безглуздя! Але цього більше ніколи не буде. Правда? Я бачу — ти зараз так само віриш мені, як і я тобі. Я бачу всю твою душу до дна, а в ній немає жод ного темного куточка. Ми знищи ли межу поміж тобою і мною. Є — ми і наше. Ти розумієш це? Скажи мені те, про що зараз поду мала. Повтори. Рідна... Я •— теж. Назавжди. До самої смерті! А тепер озирнись, ми виходимо на високий берег -—■ до нього. А він — широченний. Бачиш, який він став широкий? Як море. Як го стинно розкриває нам назустріч свої сині обійми! Здрастуй, Дніпре! От ми й при йшли до тебе. Як давно ми хотіли цього! Іноді -— забували, втрача ючи час, іноді будні долали мрію, але вона оживала і ми знову вер тались до неї. І таки прийшли. Ми вклоняємося тобі, Дніпре, заповіт на мріє! Тепер вже ти наш. Ми візьмемо собі твої хвилі, твою прохолоду, твою широчінь. І сиві леґенди, без цінні скарби українського слова. І хиткі, мов надія, рибальські чов ни. І стрімкі ракети на підводних крилах. І старі пароплави. І стру мування води, і гарячий пісок, і за пашні леза татарського зілля в за токах... Навіть важко збагнути, о- сягнути душею все наше багат ство! Ну — в воду, щоб бризки стов пом і райдуга в них! Не пірнай так глибоко, я не хочу й на мить гу бити тебе. Пружна, зелена вода та ка свіжа, відразу змиває втому. Ти помітила, як навколо виграють тонкі блискітки рибок-малюків, лоскотливо торкаючись тіла? Не полохай, не треба. Давай тихенько вийдем з води на іскристий пісок. Сонце! Скільки ж сонця на сві ті! Ми вгортаємось в нього, диха ємо ним, набираємо повні груди, повну душу. Як безмежно багато в світі сонця і неба! Відпочила? То підемо ж далі. Все далі та далі, понад Дніпром. Ми проходим крізь день, мов крізь пісню. Ту — що тільки для нас. І коли втомиться сонце і втомимось ми, пісня не стихне, вона задзве нить по новому. Стривай! Ось те, що нам треба; стіжок свіжого сіна. Ти ж раніше ніколи не спала на сіні і уяви не маєш •— яка то розкіш. Особливо темної ночі. При місяці •— зовсім не те, бо тоді пригасають зорі. Треба, щоб була отака як тепер; темна-темна ніч з оксамитовим не бом. Воно м’яке і лагідне, трошки втомлене, таке, як твої очі. І все в зорях. Ми з тобою ніколи до ладу не знали, як називаються зорі. Вели кий Віз, Малий Віз та ще оця слі- пуче-яскрава зоря, яку ми завжди називали Сіріус. А може то й не Сіріус? Байдуже. То ■— наша зоря. Відтепер ми її так і зватимемо — ,,Наша“. Ніч і небо над нами. І зоря на ша. Це ж не казка, це правда, все це на світі існує! Бо існуємо ми і знайшли свою Пісню. Якими вбо гими ми могли бути без неї. Мог ли прожити життя, не знаючи, що обікрали себе. Це страшно -— про жити життя без Пісні. Прислухайся. Чуєш — як вона задзвеніла? Все шириться, ши риться... Це прийшло до нас ща стя. Ти чуєш мене? Що з тобою, рідна? — Відчини ширше кватирку... — Але ж надворі завірюха! -— Відчини... Розповідай далі, я слухаю... НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1969 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
