Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Л а р и са П и сь м ен н а Ми підемо понад Дніпром Новела Сонце ще не прокинулось. Ще тільки —- вітрець, провісник ран ку, трохи тривожний, поривчастий, він завжди такий перед світанням. Сонце ми зустрічаємо вже далеко за містом. Чисте-чисте, на безхмар ному небі. І повітря навколо нас чисте. І тиша. Глибока. Навіть кро ків наших не чути, тільки сивий слід по росі. За плечима у мене легенький наплечник. Хіба нам з тобою бага то треба? Головне, щоб удвох. Тільки — вдвох. Ми ж так довго чекали цього. Місяці, роки, ціле життя... Я обнімаю тебе за плечі, щоб поруч іти. В тебе кроки дріб ніші, це нічого, просто я повільні ше іду. Ти відчуваєш —- як ми відразу казково розбагатіли? Вся земля до обрію — наша. Ми йдемо по ній куди захочемо, спиняємось, ля гаємо на траву і дивимось у небо. Ми можемо сміятись, співати, гу кати на повний голос і не боятись нікого. Я заглядаю в твої очі, ці лую їх, і вони враз темнішають. Я люблю, коли вони так темніша ють... Не ховай обличчя. Ближче. Ще ближче! Тепер ти скажеш мені все, чого досі не встигла сказати. І я. Є без ліч слів, які можна сказати тільки там. А потім ми будем мовчати. Це теж прекрасно — мовчати. Слу хати, як дихає земля. Як прозоро бринить повітря. І знати, що день — увесь, до останньої хвилини, наш. Тільки наш. І наступний. 1 ще багато днів — для нас. І тоді з тво їх очей зникне найменша тінь смутку і недовіри. Не хитай головою, ти не завжди мені повністю вірила. Я теж — не завжди. Чому? Чому ми так часто псували життя своє болем і підо зрою? Яке безглуздя! Але цього більше ніколи не буде. Правда? Я бачу — ти зараз так само віриш мені, як і я тобі. Я бачу всю твою душу до дна, а в ній немає жод ного темного куточка. Ми знищи ли межу поміж тобою і мною. Є — ми і наше. Ти розумієш це? Скажи мені те, про що зараз поду мала. Повтори. Рідна... Я •— теж. Назавжди. До самої смерті! А тепер озирнись, ми виходимо на високий берег -—■ до нього. А він — широченний. Бачиш, який він став широкий? Як море. Як го стинно розкриває нам назустріч свої сині обійми! Здрастуй, Дніпре! От ми й при йшли до тебе. Як давно ми хотіли цього! Іноді -— забували, втрача ючи час, іноді будні долали мрію, але вона оживала і ми знову вер тались до неї. І таки прийшли. Ми вклоняємося тобі, Дніпре, заповіт на мріє! Тепер вже ти наш. Ми візьмемо собі твої хвилі, твою прохолоду, твою широчінь. І сиві леґенди, без цінні скарби українського слова. І хиткі, мов надія, рибальські чов ни. І стрімкі ракети на підводних крилах. І старі пароплави. І стру мування води, і гарячий пісок, і за пашні леза татарського зілля в за токах... Навіть важко збагнути, о- сягнути душею все наше багат ство! Ну — в воду, щоб бризки стов пом і райдуга в них! Не пірнай так глибоко, я не хочу й на мить гу бити тебе. Пружна, зелена вода та ка свіжа, відразу змиває втому. Ти помітила, як навколо виграють тонкі блискітки рибок-малюків, лоскотливо торкаючись тіла? Не полохай, не треба. Давай тихенько вийдем з води на іскристий пісок. Сонце! Скільки ж сонця на сві ті! Ми вгортаємось в нього, диха ємо ним, набираємо повні груди, повну душу. Як безмежно багато в світі сонця і неба! Відпочила? То підемо ж далі. Все далі та далі, понад Дніпром. Ми проходим крізь день, мов крізь пісню. Ту — що тільки для нас. І коли втомиться сонце і втомимось ми, пісня не стихне, вона задзве нить по новому. Стривай! Ось те, що нам треба; стіжок свіжого сіна. Ти ж раніше ніколи не спала на сіні і уяви не маєш •— яка то розкіш. Особливо темної ночі. При місяці •— зовсім не те, бо тоді пригасають зорі. Треба, щоб була отака як тепер; темна-темна ніч з оксамитовим не бом. Воно м’яке і лагідне, трошки втомлене, таке, як твої очі. І все в зорях. Ми з тобою ніколи до ладу не знали, як називаються зорі. Вели кий Віз, Малий Віз та ще оця слі- пуче-яскрава зоря, яку ми завжди називали Сіріус. А може то й не Сіріус? Байдуже. То ■— наша зоря. Відтепер ми її так і зватимемо — ,,Наша“. Ніч і небо над нами. І зоря на ша. Це ж не казка, це правда, все це на світі існує! Бо існуємо ми і знайшли свою Пісню. Якими вбо гими ми могли бути без неї. Мог ли прожити життя, не знаючи, що обікрали себе. Це страшно -— про жити життя без Пісні. Прислухайся. Чуєш — як вона задзвеніла? Все шириться, ши риться... Це прийшло до нас ща стя. Ти чуєш мене? Що з тобою, рідна? — Відчини ширше кватирку... — Але ж надворі завірюха! -— Відчини... Розповідай далі, я слухаю... НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1969 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
