Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
знайшли кімнату в готелі Одеса. Те, що ми мали но чувати разом, хоч зовсім чужі собі чоловік і жінка в такій скрутній ситуації зовсім значення не мало. Щасливі, що вкінці знайшли де притулитися та від почити, ми замовили самовар, щоб хоч чаєм підкрі питися та погрітися. До того одначе не дійшло. Не сподівано появилася большевицька банда, одна з тих, що по дорозі легітимувала нас. Цікаво, що всю увагу вони звернули не на студента, а на мене. Вони підо зрівали, що я перебраний чоловік, тому що я була обстрижена й засмалена. Так і рішили забрати мене з собою, але все ж таки трохи розгубилися, коли я сказала їм, що воно більш ніж дивно, коли вони не можуть визнатися, хто жінка, а хто чоловік. Пере думавши, вони закликали жіночий персонал готелю та приказали їм провірити, чи я дійсно не чоловік. Після того, вже очевидно не мали підстав забирати мене і залишили. Ми вкінці відотхнули і забралися до пиття гарячого чаю. Та показалось, що нам не було суджено випити його. Услід за першим явився другий патруль. Тут справа була ще гірша для мене, бо між ними зна йшовся один большевик із Симферополя, що впізнав мене. Отже вони мене за всіми правилами аре штували. Важко мені в короткому спогаді описати оті кош марні два тижні, що я провела у тюрмі, точніше в ЧЕКА. Про це можна написати цілий том. Вони переслухали мене зразу і запропонували, що випу стять мене, але під тією умовою, що я повернуся до Симферополя і там буду з ними співпрацювати. Ін шими словами — видавати свідомих українців. Я від мовилась категорично, знаючи, що й так мене куля чекає. Однак вони не спішили з виконанням присуду. Сказали, що дають мені час передумати та що зумі ють знайти спосіб примусити мене. Щодня когось розстрілювали, щодня викликали на допит і мене. Поволі зазнала я їхніх метод примушування, бо вони старались мене заломити, ставлячи під стінку й об стрілюючи мене. Потім виводили живою назад у ка меру аж до другого дня. Всі ми були крайно нервово вичерпані, але надія будилася, коли ми ночами чули перестрілку з партизанами. Та все ж ті два тижні мо ральних і фізичних мук здавались нам довгими роками. Нас не встигли домучити тільки тому, що місто вкінці зайняли німці й таким чином ми вря тувалися. Та тут мушу відбігти від ходу моїх спогадів, щоб вияснити тодішню політичну ситуацію. У тому часі, коли я вирушила з Симферополя в цю безна дійну мандрівку, у Бересті підписано мировий дого вір із осередніми державами, що припинив воєнні дії на західньому фронті. Рівночасно українське військо під проводом ген. Присовського, Загродського, Ота мана С. Петлюри і полк. Коновальця розпочало успішний наступ проти большевиків. Дня 1. березня українське військо зайняло Святошин під Києвом. Слідом за ними стали прибувати німецькі частини. Мирова делегація УНР у порозумінні з Радою На родніх Міністрів запросила німців вмашерувати в Україну, щоб допомогти оборонити її границі від північного окупанта. Вже спільно з німцями укра їнське військо зайняло Лівобережжя, а також посу нулось по лінії Київ-Курськ, щоб оборонити північні границі України. Коли я в першій половині березня вийшла з тюрми, тоді мало ще знала про ті події. Треба було знайти пристановище в чужому для мене місті. У тюрмі я віднайшла поручника Володимира Дом- бровського з Кременчуга, з яким ми зналися з Сим ферополя. Він був у нашому Маршовому Баталіоні та як український вояк втратив був око в боях. Коли нас випустили, він запрошував мене до своєї родини, але я спершу пішла до гостинниці Одеса по свої речі, що там залишилися, коли мене ареш тували. Також мусіла я старатися про нову пере пустку, бо без того не можна було рухатися по місті. Щойно вкінці пішла я до Домбровських, щоб від них довідатися як виглядає ситуація. Я хотіла конче виїхати з Кременчуга, де попала зовсім випад ково та пережила такі важкі хвилини. Домбровські привітали мене тепло й сердечно і запрошували покищо в них залишитися. Але я не вважала, що воно доцільне та безпечне для них і для мене. У місті був німецький командант, а про укра їнське військо ніхто нічого не знав. А коли дійшла вістка, що в Єлисаветграді є українська влада, то я постановила негайно їхати туди. У ЄЛИСАВЕТГРАДІ Тут українське правління починало щойно фор муватись так, що ані військової ані адміністраційної влади в даний мент там не було. Місцеву владу три мали німецькі та австрійські військові частини. Так що приїхавши туди я не могла мати надії на негайне включення в українську армію, як я сподівалась. Зрозумівши ситуацію, я кинулась шукати якої- небудь праці, щоб прожити. Найперше звернулась до місцевого самоврядування, але там головних уря довців ще не було, отже нікому не було потрібно й помічників. Редакція місцевого часопису сама ледве клигала. Можливостей заробітку я не знаходила, а в тому часі вже не мала за що жити. При мені осталося всього 50 рублів, а вони в той час мали вже невелику ціну. Помешкання в готелі коштувало мені 5 рублів денно, а приватну кімнату нелегко було знайти. Вкінці мені все ж таки вдалося знайти скромну кімнатку за ЗО рублів у місяць, а я запла тила тільки половину, а решту грошей зужила на оголошення в часописі, що шукаю працю секретарки. На жаль і з того нічого не вийшло, бо ніхто не зго лосився, окрім якогось підозрілого мужчини, що видно шукав „секретарки" для зовсім іншої цілі, так що я мусіла викинути його за двері. А прожити вже дальше не було за що, так що з нужденної харчевої картки я відважувалася купити вже тільки хліб. До дати треба, що мій одяг в міжчасі обдерся і я го лодна і прибита усвідомила собі, що для мене вже ніякого виходу немає. Якось балакаючи з господинею почула я ■— поміж іншими міськими новинами те, що якийсь за коханий хлопець забився, скочивши з Балашовського мосту на залізничі тори. Почувши те, я подумала, що й мені слід зробити те саме. (Продовження буде) 32 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1969 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
