Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
А в місті несподівано почалася стрілянина, хоч оборони практично не було. Зорієнтувавшися відразу, що це агресивний большевицький наступ, я постановила негайно податися до ,,Просвіти“, де були різні списки з іменами свідомих українців, та їх, а також амуніцію та зброю перед большевиками заховати. До будинку я зайшла через подвір’я, де мене бачити не могли, та вибивши вікно, опинилася всередині. Бачити мене могли тільки сусіди-жиди, які так і кинулися підглядати. Появився теж був і по ручник Шиманський, але він був настільки зневіре ний, що зараз кудись пішов. Я сама старалася як скоро могла заховати амуніцію і зброю та понищити списки, а коли вийшла з будинку, то побачила, що на вулицях валялися трупи жінок і дітей, а дальше когось ставили до розстрілу. На щастя по нашому місті я ходила в цивільному одязі, мене не помітили й я щасливо дісталася додому. Там я застала родину в страшній розпуці, вони побивалися за братом та мною. Щоб заспокоїти їх, я переконала що братові ніщо не сталося, бо в Алу ніті безпечніше, а мені нічого статися не може. В міжчасі до нашої хати ввійшли робітники, шукаючи мужчин та зброю. Щастя, що мужчин в хаті не було, себто брата, та тих трьох старшин-летунів, які в той час жили в нашій хаті. Обшукавши хату за зброєю, робітники грабували все, що їм тільки в руки попа лося. Я пробувала вияснити, що їм ніяк не личить грабувати. Вони розсердилися й були б мене роз стріляли, якби за мною не обстав один із матросів, що разом із ними на ревізію прийшов. На наше щастя нами, як буржуями, вони не поцікавилися й трохи пограбувавши, чоловіків та зброї не найшли і вкінці відійшли. Бачучи, що напасники шукають за мужчинами, я додумалась, що багато з них уже буде поарешто- ваних та що треба їх рятувати. Щоб засягнути ві сток, я пішла під тюрму. На воротах тюрми вже були навіть вивішені списки арештованих і між ними я зна йшла наших двох квартирантів летунів. Обидва ареш товані — це були москалі, але порядні, добрі хлопці та ще й до того діти вбогих родин. їх єдиною про виною було тепер те, що вони були старшинами. Мені здавалось, що їх треба конче рятувати і тому звернулась до новоствореного большевицького комі тету й вони погодились випустити їх, але тільки тоді, якщо щонайменше 60 душ підпише за них прохання та гарантію. Щоб найти таких, що їх знали, я пода лась аж до летунського майдану. Вояки підписували охоче, бо не почували до них ніякої ворожості й на віть добре їх згадували. Але я наткнулась на якогось військовика, що відобрав у мене підписані листи, по рвав їх на шматки та крикнув на мене, щоб забира лася поки жива. Тоді я вдруге звернулася до боль шевицького комітету і там зустріла третього нашого квартиранта-жида. Він у них працював і я зраділа, що можу звернутись до нього за допомогою для його говаришів-летунів. Та він зареаґував крайнє непри хильно і почав грозити й мені самій. Я вже нічого для тих двох зробити не могла і їх, невинних, незабаром розстріляли. Повертаючись, я вступила до Земства, де зви чайно можна було застати наших членів Просвіти. Але нікого з них там не було, видно вже передчували лихо. А вдома я застала всіх у розпуці. У міжчасі вже там приходили шукати за мною, правдоподібно, щоб заарештувати. Це схвилювало моїх до краю, а мені стало ясно, що я вже оставатись удома не могла. Про виїзд не було мови, бо це був розгар перевороту й залізничий рух був припинений. Кілька днів я крилася по хатах різних знайомих, а врешті виявилось, що поїзди урухомлено. Тому що без до кументу небезпечно було пускатися в дорогу, наші люди виставили мені в Земстві потрібну посвідку, що я їду до Києва. І так я пустилася в дорогу. Це було востаннє, що я бачила своїх та свою рідну хату. ЗНОВ У ДОРОЗІ Коли поїзд вирушив в кінці січня на материк України, тоді всюди ішли завзяті бої з большевиць- кими частинами. Ще вкінці грудня большевицьке командування спрямувало на Україну кілька військо вих груп. У порозумінні з ними збольшевизовані ро бітники підняли в Києві повстання, яке наше військо під проводом Симона Петлюри зліквідувало. Та 22. січня з’явилась під Києвом большевицька армія Му- равйова, що обстріляла місто з важких гармат і взяла його 26. січня. Про це я довідалась щойно в поїзді і звісно, не було мені чого до Києва спішити. У міжчасі я пере сіла в інший поїзд, що йшов у невідомому напрямі та був уже в большевицьких руках. Наша їзда була властиво якимсь безнадійним блуканням, ще й із пригодами, бо раз-у-раз були ми під обстрілом пар тизанів. Я тихо сподівалась, що вони визволять нас, але все кінчалось тільки перестрілкою. Вийти з по їзду могли ми щойно, прибувши до Кременчуга на Полтавщині. Тому, що багато пасажирів, як і я, не були з того міста та й туди не прямували, то всі кинулися шукати нічлігу. Готелі були зайняті і ми блукали втомлені й голодні по вулицях цього міста. Поволі люди якось розмістилися і вкінці зосталось нас тільки двоє: я та якийсь студент, що на мою думку не був студентом, а офіцером. Вкінці з трудом і ми НАШЕ ЖИТТЯ —- ТРАВЕНЬ, 1969 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
