Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
А в місті несподівано почалася стрілянина, хоч оборони практично не було. Зорієнтувавшися відразу, що це агресивний большевицький наступ, я постановила негайно податися до ,,Просвіти“, де були різні списки з іменами свідомих українців, та їх, а також амуніцію та зброю перед большевиками заховати. До будинку я зайшла через подвір’я, де мене бачити не могли, та вибивши вікно, опинилася всередині. Бачити мене могли тільки сусіди-жиди, які так і кинулися підглядати. Появився теж був і по ручник Шиманський, але він був настільки зневіре ний, що зараз кудись пішов. Я сама старалася як скоро могла заховати амуніцію і зброю та понищити списки, а коли вийшла з будинку, то побачила, що на вулицях валялися трупи жінок і дітей, а дальше когось ставили до розстрілу. На щастя по нашому місті я ходила в цивільному одязі, мене не помітили й я щасливо дісталася додому. Там я застала родину в страшній розпуці, вони побивалися за братом та мною. Щоб заспокоїти їх, я переконала що братові ніщо не сталося, бо в Алу ніті безпечніше, а мені нічого статися не може. В міжчасі до нашої хати ввійшли робітники, шукаючи мужчин та зброю. Щастя, що мужчин в хаті не було, себто брата, та тих трьох старшин-летунів, які в той час жили в нашій хаті. Обшукавши хату за зброєю, робітники грабували все, що їм тільки в руки попа лося. Я пробувала вияснити, що їм ніяк не личить грабувати. Вони розсердилися й були б мене роз стріляли, якби за мною не обстав один із матросів, що разом із ними на ревізію прийшов. На наше щастя нами, як буржуями, вони не поцікавилися й трохи пограбувавши, чоловіків та зброї не найшли і вкінці відійшли. Бачучи, що напасники шукають за мужчинами, я додумалась, що багато з них уже буде поарешто- ваних та що треба їх рятувати. Щоб засягнути ві сток, я пішла під тюрму. На воротах тюрми вже були навіть вивішені списки арештованих і між ними я зна йшла наших двох квартирантів летунів. Обидва ареш товані — це були москалі, але порядні, добрі хлопці та ще й до того діти вбогих родин. їх єдиною про виною було тепер те, що вони були старшинами. Мені здавалось, що їх треба конче рятувати і тому звернулась до новоствореного большевицького комі тету й вони погодились випустити їх, але тільки тоді, якщо щонайменше 60 душ підпише за них прохання та гарантію. Щоб найти таких, що їх знали, я пода лась аж до летунського майдану. Вояки підписували охоче, бо не почували до них ніякої ворожості й на віть добре їх згадували. Але я наткнулась на якогось військовика, що відобрав у мене підписані листи, по рвав їх на шматки та крикнув на мене, щоб забира лася поки жива. Тоді я вдруге звернулася до боль шевицького комітету і там зустріла третього нашого квартиранта-жида. Він у них працював і я зраділа, що можу звернутись до нього за допомогою для його говаришів-летунів. Та він зареаґував крайнє непри хильно і почав грозити й мені самій. Я вже нічого для тих двох зробити не могла і їх, невинних, незабаром розстріляли. Повертаючись, я вступила до Земства, де зви чайно можна було застати наших членів Просвіти. Але нікого з них там не було, видно вже передчували лихо. А вдома я застала всіх у розпуці. У міжчасі вже там приходили шукати за мною, правдоподібно, щоб заарештувати. Це схвилювало моїх до краю, а мені стало ясно, що я вже оставатись удома не могла. Про виїзд не було мови, бо це був розгар перевороту й залізничий рух був припинений. Кілька днів я крилася по хатах різних знайомих, а врешті виявилось, що поїзди урухомлено. Тому що без до кументу небезпечно було пускатися в дорогу, наші люди виставили мені в Земстві потрібну посвідку, що я їду до Києва. І так я пустилася в дорогу. Це було востаннє, що я бачила своїх та свою рідну хату. ЗНОВ У ДОРОЗІ Коли поїзд вирушив в кінці січня на материк України, тоді всюди ішли завзяті бої з большевиць- кими частинами. Ще вкінці грудня большевицьке командування спрямувало на Україну кілька військо вих груп. У порозумінні з ними збольшевизовані ро бітники підняли в Києві повстання, яке наше військо під проводом Симона Петлюри зліквідувало. Та 22. січня з’явилась під Києвом большевицька армія Му- равйова, що обстріляла місто з важких гармат і взяла його 26. січня. Про це я довідалась щойно в поїзді і звісно, не було мені чого до Києва спішити. У міжчасі я пере сіла в інший поїзд, що йшов у невідомому напрямі та був уже в большевицьких руках. Наша їзда була властиво якимсь безнадійним блуканням, ще й із пригодами, бо раз-у-раз були ми під обстрілом пар тизанів. Я тихо сподівалась, що вони визволять нас, але все кінчалось тільки перестрілкою. Вийти з по їзду могли ми щойно, прибувши до Кременчуга на Полтавщині. Тому, що багато пасажирів, як і я, не були з того міста та й туди не прямували, то всі кинулися шукати нічлігу. Готелі були зайняті і ми блукали втомлені й голодні по вулицях цього міста. Поволі люди якось розмістилися і вкінці зосталось нас тільки двоє: я та якийсь студент, що на мою думку не був студентом, а офіцером. Вкінці з трудом і ми НАШЕ ЖИТТЯ —- ТРАВЕНЬ, 1969 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
