Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Наше інтерв'ю Де палає невгасне полум’я (Зустріч із Харитиною Пекарчук) Зима почалася нагло, несподіва но й рішуче. Морозом і тихим, про низливим вітром з гір. Тому при їхавши гостем до пані Тіни, роздя гаюся закостенілими руками й на магаюся в теплі кімнати розігріти їх. Сердечна зустріч одначе зразу зогріває мене. Наші усмішки не формальні, в кожної з нас вони починаються десь у глибокому ну трі. Хоч власне досі ми доволі чужі, але вітаємось, як рідні й до рогі. Знаємо себе щоправда вже з-перед давніх літ, але скільки слів встигло досі впасти поміж нами? Паню Тіну, — дозвольте мені називати її тим йменням, яким ко лись обдарували її товариші, -— довелося мені пізнати в час, коли я була студенткою Української Господарської Академії в Подє- брадах, у Чехословаччині. Наша школа була водночас наче військо вою станицею. Створили її укра їнські політичні діячі передусім для українських, як у той час все ще здавалося: хвилево у запіллі вояків. А ті наймолодші, до яких належала і я, ми вже були тільки ,,нарибком“, який мав щастя зблизька пізнати їх. що ставали легендою. Там і наочно побачили ми, як уміє пошанувати свого то вариша правдивий вояк, зокрема комбатанта-жінку. Сама Тіна (Ха- ритина Пекарчук у воєнний час виступала під йменням Степана, а пізніше Тіни Книшенко) — була достойна, але завжди скромна, ти ха, мовчазна. Може власне й тому її слово мало так важну питому вагу: їй прислухалися, з її дум кою числилися. А як кому інколи чарка вдарила в голову і починали виринати їхні ,ідеологічні розхо дження “ як з реальністю, так і з друзями, тоді надиво підчинялися єдино їй. Траплялося і таке, що сестра милосердя хворого, Тіна по- материнськи розводила їх, покір них перед нею як ягнята, домів. І якже нам, молодим студентам, які хоч вже тямили добу зриву та відродження, але все ще не нюхали пороху, якже нам було брататися з нею? Зате ми вислухували все, що з пієтизмом розказували това риші: якто вона була відома з то го, що в перших рядах ішла у на ступі, а в останніх, себто завжди найбільш небезпечних — у відво роті. Як ризикуючи собою, часто сама важко хвора, рятувала ране них, інколи навіть на власних пле чах виносила їх. Піддержувала в найтяжчих хвилинах, що безнадій ністю інколи доводили декого до заломлення... Так що зрозуміло, чому ми, -— наймолодші, обмежу валися по відношенні до неї тіль ки до ввічливого поздоровлення. В той час вона поважно хворіла й нечасто з’являлася, перебуваючи в більшості по санаторіях. Пізні ше, доля розкинула нас усіх по різних країнах, ми остаточно роз губилися, але в пам’яті залишило ся все те гарне та шляхетне, чим наснажили нас військовики. Зате по літах, коли ми несподі вано обидві зустрінулися, то при віталися як рідні, бо одна одній нагадували ті позитивні часи не похитної віри й надій. Колишня різниця наших літ безслідно за губилася, наші голови були одна ково вкриті поротою, а багато подібних дальших переживань: втрати, глибоке розчарування, внутрішній біль та проковтнуті сльози — все це пригасило наші очі. Тільки серце остається завжди те саме, в кого байдуже й бездуш не, а в кого тремтюче й живе. І те що в ньому суттєве, щось священ не, що надає глузд і світлоші жит тю. Тим разом я приїхала до пані Тіни з завданням: ті, що давно просили в неї про спомини, звер нулися вкінці до мене, щоб допо могти їй у тому ділі. Бо окрім спо минів, з воєнних дій у неї залиши лись і пошкодження. Важке пора нення тоді ускладнило їй усе жит тя, а з роками проблеми зростали. Коли глянете на Тіну, навіть коли вона з паличкою, то вона по-дав- ньому завжди опанована та ви- струнчена, здається, що хоч і за раз могла б убрати уніформу. Тіль ки лікарям добре відомо, як дале ко посунулося ускладнення, та скільки — хоч не оказуючи того — вона терпить. Тому затяжне пи сання для неї неможливе, тимбіль- ше, що недописують і очі. По правді, то моє завдання Тіну зовсім не врадувало. Роки не змі нили її простого й скромного роз цінювання самої себе, та не захи тали пропорції відношення до справ. Визвольне змагання для неї суттєва, велика справа, але вона сама для себе — тільки сірий ря довик. Сердилася завжди, коли хтось називав її героєм, тому тіль ки, що вона жінка. Каже, що рока ми спідниці не носила, й не бажає, щоб із-за неї їй признавали який- небудь привілей. Так, що довелося прямо вговорювати її, щоб запи суючи свої спомини, поділилася з нами тим, що було й осталось для неї найдорожчим і суттєвим. Мовчимо хвилину. За вікнами, великими платками, тихо й м’яко стелиться перший пушистий сніг. Дивимося невидючими очима, на гадується минуле. Мені дитинсто, коли тільки продихавши замерзлу шибу могла дивитися на двір. Або коли закутана в бараницю сиділа на залубнях, а підбігаючі риссю коні подзвонювали обвішаними дзвіночками, сніг засипав очі, а мороз пощипував гарячі щоки... У Тіни таких споминів бути не мог ло.Вона родилася і виростала на соняшному Криму та його міццю по сьогодні наснажена. Зимові спо мини починаються в неї аж від коли стала військовиком, та на ма терику України воювала. Тому то НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1969 9 П-ні Харитина Пекарчук Mrs. C harytyna P ekarchuk attended аз a soldier the U krainian W ar of Independence in 1917-1920
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
