Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ганна Черінь Інспектор Мокрина (Закінчення) Інспектор Мокрина щиро вірила в Бога, але навіть і в церкві го ловним своїм обов’язком вважала наглядати за людьми. Як ілдомо, до церкви першими сходяться ті, що живуть найдальше і доїжджа ють автобусами; за ними приїж джають ті, що мають авта; а вже найпізніше прибувають ті, що жи вуть під боком. Мокрина жила не далеко від церкви, але приходила ще заки починали дзвонити, щоб всіх оглянути і по заслузі приві тати. Вона, правда, виходила по серед Служби і оббігала сусідні вулиці, щоб упевнитись, чи ніхто не забув замкнути двері, або, не дай Боже, не залишив дитини на призволяще. Якщо десь плакали діти, баба Мокрина заходила в ха ту, вцитькувала малечу і переві ряла, чи застелені ліжка. Потім поверталася в церкву. По Службі Божій, Мокрина ста вала на пляцику біля церкви і пе реглядала, що хто нового вдягнув. От, наприклад, пані професорова взула помаранчеві черевики, що сяють ясніше сонця. Воно наче б то й гарно, але інспекторське око завважило, як стали люди навко лішки, що на підошвах був штамп ,,Знижено на випродаж“, та ще й ціна. Отож, як вийшли люди з церкви, то Мокрина при всіх і за питала паню професорову, в якій то крамниці вона купила такі гар ні черевики за два доляри і дев’я носто дев’ять центів, і чи там ча сом немає розміру також і на її ногу. А пані докторовій Мокрина влаштувала ще краще: як тільки та вдягнула до церкви свій новий мінковий шаль, Мокрина просто посеред Отченашу шепнула сусід ці: ,,Диви, якого мінка вцупила! Ану-но, подивлюсь я у ,Свободу', що вона дала на пам’ятник Шев ченка!" Мокрина всі списки жер- тводаців вирізувала з преси і збе рігала в коробці. На другу неді лю, виходячи із церкви, Мокрина всунулась просто в компанію, се ред якої красувалась пані докто- рова в своїм сріблястім хутрі, і проголосила: — Але ж і гарний мінк! Кра щого напевне і Джансонова не має! А також вам належиться честь і слава, що пожертвували на пам’ятник Шевченка аж два доляри! Треба зауважити, що вся Мо- кринина критика виходила з її серця без жадної лихої думки. Закон справедливости так їй на казував чинити; слова самі вкла дались саркастично, і проти того Мокрина нічого не могла вдіяти. Навіть коли вона хотіла сказати щось приємне, воно виходило присоленим і приперчениім. Мене вона одного разу нагородила та ким компліментом: — Але ж і гарне волосся має те! А як швидко росте! Вам би треба було народитися овечкою! Прийшовши додому з гостини, вона так похвалила господиню: — Та там такого наварила, що навіть мій пес їв і облизувався. Він у мене на їжу дуже вередли вий... Про одну дівчину Мокрина з гордістю розповіла, що та одру жилася з чемпіоном. — З яким чемпіоном, тіточко? — спитала я, врадувана, що наші українки роблять прогрес. — Зі спорту, чи може з шахів? — Ні, він чемпіон на млинці. 128 умудрився з’їсти, покищо сві товий рекорд тримає! — Про другу дівчину Мокрина відрапортувала, що і та добре одружилася: — Правда, з галичанином, але він не поганий; чоловік порядний, віскі в рот не бере: саму водку п’є. Назагал Мокрина була вдоволе на своїм життям, і тільки одним журилася: якось воно виходило попри її бажання, що вона про всіх загостро говорила. — Я ж не зла, і нікому нічого лихого не бажаю, а воно якось саме складається. От іду, буває, дорогою: кругом весна, пташки, метелики, мушки і мурашки... Спі вати б я хотіла, так не вмію, то й говорю тихенько сама до себе, не знаю вже що саме, але таке, як „Господи, нехай буде воля Твоя! Що воно на світі робиться! Всяка погань, що є на світі, на сонечко повилазила... “ Здається, нічого лихого не сказала... Але за мною ішла пані Зеня, і потім скаржила ся людям, що я її цілу дорогу ла яла... Ох, — бідкалась далі Мо крина, — я вже часом Господа молю: ,,Боже всевидющий і все сильний! Ти ж усе на світі можеш зробити, то вкороти мені язика! Не дуже, бо як я стану німа, мій Данило покине мене і ожениться з американкою; але трошечки, на кілька міліметрів!" Але язик її не тільки не поко ротшав, а навпаки, подовшав і по чав засягати в межі спорту і полі тики. Мокрина стала цікавитись боксом і неодну годину просиділа при телевізорі. Вона навіть прий мала активну участь у змаганнях: — От сьогодні був цікавий метч! Один одного так лупили, що аж посиніли. І ніхто не пере міг. Бо як тільки котрий намірить ся, а я й ворожу: ,,Не попадеш! Не попадеш!“ — так і промаже. — А чому ж ви нікому не дали виграти? — Не могла вирішити, хто кра щий. Обидва мені подобалися. Як почалася передвиборча кам панія, Мокрина розгорнула шале ну пропаганду за Річарда Ніксона. Загітувала куму Лизавету з Філя- дільфії, свого чоловіка, дочку і зятя, ївгу, обох сусідок і всіх, хто вживав синьку до прання. При чім тут синька? Бо Ніксона підтриму вала і телевізійна станція, що ре- клямувала синьку. А коли Ніксон програв, Мокрина продиктувала внукові листа до Білого Дому, щоб Ніксона призначили віце-пре зидентом. І хвалилася, що її ви могу виконали. Деякий анахронізм у подіях її не тривожив: був же Ніксон віце-президентом? Був! А коли саме, це вже не так важливо, все одно, вже минуло. Що ж до українських партій, Мокрина тримала свої політичні переконання в таємниці, але од ного разу проговорилася: — Я симпатизую з бандерівця ми, а вони мене не люблять! НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1967 7
Page load link
Go to Top