Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
як мене не було на світі), і швидко подалася з нею в ннпрямі до кладовища. Вони так бігли, що я на силу дух переводила, поспішаючи за ними. Я на магалася їх догнати, з усіх сил гукала, просила, щоб почекали, благала, щоб мама мені сказала, куди вона з дитиною так поспішає, — але дарма, я все ж їх не могла дігнати. А ось і кладовище. Я бачу, що мама поспішає до свого гробу, куди й пірнула ра зом з Любочкою. Зникли . . . Любочка невдовзі по тім померла. Давно це було, а сон і досі живе в моїй пам’яті. Снилась мені мама і далі, завжди попере джаючи про якесь лихо, але батько, цебто ваш ді дусь, ніколи не приснився. Тільки сьогодні побачила я його у сні. Приснилось мені, ніби тато прийшов до нашої столової (їдальні), став біля дверей і так сумно на мене глянув та й каже: — »Ну, дочко, збирайся, пора, підем«, — і я прокинулась . . При цьому оповіданні мені аж моторошно стало, я все ж себе пересилила і почала матір заспокою вати, що це, мовляв, у хворобливому стані прихо дять в голову різні думки, які у сні відбиваються, що ось вона вже скоро видужає, і все буде гаразд. Але в душі щось так защеміло, такий страх обхопив, що я аж зніяковіла. Чому, питатися б? . . Безмеж ний сум мене обгорнув: невже ж моя люба матуся збирається в далеку неповоротну дорогу, моя ма туся, без якої я не могла собі уявити існування ці лого світу? Я ж ще молода, тепер саме потребую її ради на порозі нового, такого загадкового життя. Воно ж мене захлисне, я ж звикла, що мати мені у всьому порадить. Ні, вона не сміє мене поки нути! . . Так наполегливо я себе заспокоювала, що майже з урівноваженою душею від’їхала до Києва, щоб далі виконувати свої немудрі обов’язки. Але по приїзді до Києва я впала в якийсь бай дужий стан. Мені не хотілося ні про що думати, я не хотіла нічого чути, і тільки було бажання, щоб на мене ніхто не звертав уваги. Я ходила як у тем ряві. Й молитися я не змогла, ціла істота була глуха до всього. Навіть до міста не ходила, і театр занед бала. Тільки напів механічно заходила я іноді уве- чорі до церкви Михайлівського манастиря, де в ку точку, мало освітленому кількома свічечками, при тулившись до стіни, щоб мене ніхто не бачив, стояла я як бездухий манекен, і слухала старовинні співи вечірньої Богослужби у виконанні прегарного манастирського хору. Я простоювала цілу Бого- службу в тупій бездушності. Сльози? . . Ні, очі були сухі, аж злість іноді брала — чому я не можу ви плакатися? Дивно, мати ще була жива, все ще могло чудом обернутися до ліпшого, а на мене налягав невідо мий важкий мур, що душив, як тяжка примара. Правда, моя сестра, що на її плечі впав тягар до гляду за хворими батьками, самовіддано перейняла його на себе і обережно підготовляла мене до близь кої катастрофи. її добре, чуле серце прагнуло по легшити жах страшної втрати, що надходив. Сама переобтяжена турботами про свою численну родину, сама з непевним здоров’ям, вона металась з Умані до Посухівки, де були батьки, і знов до своїх дітей, що з них двоє вчились в гімназії, а троє було ма лих — і все ж таки бажала охоронити мене від тяж кого страждання перед догасаючим життям дорогих істот. Тому вона мене не кликала на поміч, тому все мене заспокоювала, що це ще не таке страшне, що вона мене сповістить, якщо наближатиметься дійсна небезпека. Дякую тобі, сестричко, за твоє добре серце, за твою ласку! Одначе я ту небезпеку мимоволі відчувала, але з почуттям повної безрадності і гіркого, тупого від чаю, якого сама дуже боялася. І так проходили дні, довгі без тями дні. Пригадую, як одного вечора я знов прийшла до манастирської церкви, прямуючи до затишного куточка, щоб поринути в свою бай дужність, з якої десь у півсвідомості трохи, ніби ненароком, були слухові враження. В церкві було повно людей. Мій куточок був зайнятий, мабуть, такою самою стражденною душею. Я примушена була стати перед іконою поперед інших людей. На стрій був той самий. Довго я стояла так, схиливши голову, коли раптом почала я відчувати чиїсь очі, що впиралися мені в спину. (Це дивне почуття я не раз спостерігала на собі й пізніше, під час свого диригування на концертах.) Я зненацька оглянулася і побачила під стіною знайому постать Антона, сина нашого сусіднього священика. З ним у мене зв’язані мої перші романтичні пе реживання, що відносились до дитячих років мого безтурботного тодішнього життя. Пам’ятаю, скільки тихої, соромливої романтики таїлося в наших відно шеннях, у мрійних спогадах після принагідних зу стрічей, коли наші батьки їздили на відвідини один до одного. Я тоді була десь у 5—6 клясі. Антін вчився в семінарії. Різниця між нами була в тім, що я вчилася на відзначення, а Антін „попасав". Його батьки все раяли мене за невістку, але так якось, непоказно. Моя ж мати сподівалася для своєї дочки, мабуть, чи не принца, про що мріє кожна мати. У всякому разі моя мати ясно висловлювалася перед його батьками, що бажає для мене чоловіка з ви щою освітою, і ніяк не хотіла б мати за зятя мало освічену людину. Це іноді справляло своє враження на Антона, він брався за науку і без великого на пруження переходив у слідуючу клясу. Це був хло пець зовсім не дурний чи нездібний, але порядно лінувався. Не можна було б його обвинувачувати і в недбалості, чи в гульні, або піятиці, але просто це була людина досить мрійлива, почасти роман тична, яка не цікавилась богословськими науками. Цей романтизм сприяв спорідненню наших душ. Наше ставлення одне до одного було ідеальне, мрійливе. На початку сучасного століття молоді люди да лекі були від брутальности, грубости, розбещености й непошанованні як один до одного, так тим більше до старших. Існувала пошана, увага, свого рода ли царство у відносинах молоді між собою, шукання краси, романтики, навіть ідеалізації. Молодих людей оберігало старше покоління від життєвого бруду, часами навіть занадто ховаючи їх від нього. (Продовження буде) м НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1967 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
