Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Олена Цегельська Д альш і п р и го д и Зайчика К уцож востого І от, живе наш Куцохвостий на самоті, в гайочку та кущах. Лікує свій хворий хвостик, соромиться в товаристві показатись. О, як він кається за всі свої погані вчинки! Вони ж бо довели до того, що він став посміховищем серед тварин... А тут минають дні за днями — ба, навіть і місяці! Аж одного дня почув у своїй криївці якийсь шелест. Злякався. Хотів скритися та спізнився, бо ось нагло з’явився перед ним мо лодий сершок. У підскоках, весе лий, як завжди. Поздоровкались. Сернюк приляг біля Куцохвостого та давай розпитувати про новини. А наш зайчик сумний та невесе лий — не відповідає на запити, лише щось бурмотить під носом, ні це, ні те. Тоді сернюк: — А ти чого голову звісив, мов на похороні? Чував я, чував, різні сплітки про твої пригоди-витівки в селі. Та все це дурниці! Кинь — не журись! — Гарні дурниці! А ось хвіст! Бач „куцохвостим" назвали! — Та що ти? А що ж то, лиш ти один маєш куций хвіст на сві ті? Та ось дивись: ми серни відомі лісові красуні, а хвостик у мене отіцький. Іншого не бажаю! Хто ж бо любить отих розбійників, що з хвостами мов помело — лиса та вовка? А твій, бачу — відріс. Ви глядає мов біла китичка. Ще кра щий, як був. Вір мені! Так сернюк Куцохвостого роз важав. І наш зайчик повеселів. Подумав він, подумав, а далі і каже: — Може твоя правда, друже. Годі мені довше в заперті сидіти. Час уже між люди! Бувай здоров, сусідо! І як не дремене! Як не дасть ногам знати — та просто у своє село помчав, у сади і городи. А тут, яка краса! Та ж бо це вже весна крокує. Вже дерева дістали листочки, травичка зеленіє, квітки цвітуть. Довго він не бачив цих місць. А які вони любі! Та й важко зід- хнув: — Ой, наробив я тут шко ди колись! Але може тепер вдасть ся дещо направити. Тим часом настав вечір. Глянув сюди-туди і здивувався: Чомусь- то так пізно по хатах ще світить ся? Став на задні лапки і заглянув з садку у низькі хатні віконця. І диво-дивне, що він у хатках поба чив: Ото ж малі діти сплять. А скрізь при столах мами сидять і на білих яєчках прерізними крас ками прекрасні узори малюють. Тоді пригадав — ах, це певно на радість дітям писанки пишуть... Вкінці захотів ще побачити, що діється і на тому обійстю, де він колись такої шкоди наробив. Глип-глип у вікна: Що це таке? І татко і діти сплять. Ніякої мами! Ніякого малювання! Ніяких яєчок! — Ах, у них певно немає мами! Стиснулось серце зайчикові. Важ ко задумався. Ні, цього не може бути! Певне завтра всі діти вибі жать на вулицю з писанками, а вони — сирітки, з порожними ручками! Ні, і ні! цього не буде! Та й знайшов раду. Побіг до кур ника : — Курочки, курочки! А нанесіть мені яєчок! Бо справа така і така. Гай нанесли. Відтак побіг до маля ра: — - Малярю, малярю! Справа по важна — наглить! Подаруй мені красок і кистку! Та й маляр по дарував. А тоді при світлі місяця, в альтанці став малювати крашан ки: і червоні, і сині, і зелені, і жовті. Відтак попідкидав їх між кущиками в садку. Минуло багато часу, ба вже по чало світати. Нагло ударив дзвін бам-бам! а від сторони церкви за лунав спів: „Христос Воскрес!" Зайчик схаменувся, бо тут же в садку почувався великий гарми дер. То діти вбігли гурмою і тут же побачили крашанки, що блистіли у світлі сонечка різними кольора ми, мов дороге каміння. Зайчик миттю заховався в ха щах за альтанкою — хотів спосте рігати, що то буде. Отож, коли вже визбирали крашанки, діти ста ли вгадувати, хто це міг їх так обдарувати? Дійшли до альтанки. Тут старша дівчинка крикнула: — Знаю вже, знаю! Ось краска на столі! А ось сліди зайчикових лапок. Це він — він, наш любий, коханий зайчик! Так, так сказала. О! яка радість! Все горе, вся зайчикова журба замінилась у ща стя. Замурзаною від красок лаб- кою обтер сльозу з ока, сльозу радости. І заспівав собі: „Гоя, гоя! — Аж тепер є воля моя!“ Тай вернувся у свояси. А біг так (Докінчення на обгортці) А тоді при світлі місяця став малювати крашанки. НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1967 23
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
