Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Олена Цегельська Д альш і п р и го д и Зайчика К уцож востого І от, живе наш Куцохвостий на самоті, в гайочку та кущах. Лікує свій хворий хвостик, соромиться в товаристві показатись. О, як він кається за всі свої погані вчинки! Вони ж бо довели до того, що він став посміховищем серед тварин... А тут минають дні за днями — ба, навіть і місяці! Аж одного дня почув у своїй криївці якийсь шелест. Злякався. Хотів скритися та спізнився, бо ось нагло з’явився перед ним мо лодий сершок. У підскоках, весе лий, як завжди. Поздоровкались. Сернюк приляг біля Куцохвостого та давай розпитувати про новини. А наш зайчик сумний та невесе лий — не відповідає на запити, лише щось бурмотить під носом, ні це, ні те. Тоді сернюк: — А ти чого голову звісив, мов на похороні? Чував я, чував, різні сплітки про твої пригоди-витівки в селі. Та все це дурниці! Кинь — не журись! — Гарні дурниці! А ось хвіст! Бач „куцохвостим" назвали! — Та що ти? А що ж то, лиш ти один маєш куций хвіст на сві ті? Та ось дивись: ми серни відомі лісові красуні, а хвостик у мене отіцький. Іншого не бажаю! Хто ж бо любить отих розбійників, що з хвостами мов помело — лиса та вовка? А твій, бачу — відріс. Ви глядає мов біла китичка. Ще кра щий, як був. Вір мені! Так сернюк Куцохвостого роз важав. І наш зайчик повеселів. Подумав він, подумав, а далі і каже: — Може твоя правда, друже. Годі мені довше в заперті сидіти. Час уже між люди! Бувай здоров, сусідо! І як не дремене! Як не дасть ногам знати — та просто у своє село помчав, у сади і городи. А тут, яка краса! Та ж бо це вже весна крокує. Вже дерева дістали листочки, травичка зеленіє, квітки цвітуть. Довго він не бачив цих місць. А які вони любі! Та й важко зід- хнув: — Ой, наробив я тут шко ди колись! Але може тепер вдасть ся дещо направити. Тим часом настав вечір. Глянув сюди-туди і здивувався: Чомусь- то так пізно по хатах ще світить ся? Став на задні лапки і заглянув з садку у низькі хатні віконця. І диво-дивне, що він у хатках поба чив: Ото ж малі діти сплять. А скрізь при столах мами сидять і на білих яєчках прерізними крас ками прекрасні узори малюють. Тоді пригадав — ах, це певно на радість дітям писанки пишуть... Вкінці захотів ще побачити, що діється і на тому обійстю, де він колись такої шкоди наробив. Глип-глип у вікна: Що це таке? І татко і діти сплять. Ніякої мами! Ніякого малювання! Ніяких яєчок! — Ах, у них певно немає мами! Стиснулось серце зайчикові. Важ ко задумався. Ні, цього не може бути! Певне завтра всі діти вибі жать на вулицю з писанками, а вони — сирітки, з порожними ручками! Ні, і ні! цього не буде! Та й знайшов раду. Побіг до кур ника : — Курочки, курочки! А нанесіть мені яєчок! Бо справа така і така. Гай нанесли. Відтак побіг до маля ра: — - Малярю, малярю! Справа по важна — наглить! Подаруй мені красок і кистку! Та й маляр по дарував. А тоді при світлі місяця, в альтанці став малювати крашан ки: і червоні, і сині, і зелені, і жовті. Відтак попідкидав їх між кущиками в садку. Минуло багато часу, ба вже по чало світати. Нагло ударив дзвін бам-бам! а від сторони церкви за лунав спів: „Христос Воскрес!" Зайчик схаменувся, бо тут же в садку почувався великий гарми дер. То діти вбігли гурмою і тут же побачили крашанки, що блистіли у світлі сонечка різними кольора ми, мов дороге каміння. Зайчик миттю заховався в ха щах за альтанкою — хотів спосте рігати, що то буде. Отож, коли вже визбирали крашанки, діти ста ли вгадувати, хто це міг їх так обдарувати? Дійшли до альтанки. Тут старша дівчинка крикнула: — Знаю вже, знаю! Ось краска на столі! А ось сліди зайчикових лапок. Це він — він, наш любий, коханий зайчик! Так, так сказала. О! яка радість! Все горе, вся зайчикова журба замінилась у ща стя. Замурзаною від красок лаб- кою обтер сльозу з ока, сльозу радости. І заспівав собі: „Гоя, гоя! — Аж тепер є воля моя!“ Тай вернувся у свояси. А біг так (Докінчення на обгортці) А тоді при світлі місяця став малювати крашанки. НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1967 23
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
