Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ганна Дмитерко-Ратич Присвячую пам’яті покійного чоловіка та в добру пам’ять си нам Любомирові й Олегові, бо я несла їх обох. Сорок літ минуло від тієї хви лини, коли мені довелось темної ночі переходити Збруч. А як сьо годні та ніч стоїть перед моїми очима! Після розгрому УГА ми зали шились у Балті, а згодом пере їхали в Кам’янеччину, с. Завадів- ка-іВишнівчик біля Смотрича. Не буду згадувати всього жаху, щ о нам довелось пережити за ті ро ки. Мій чоловік вчителював і хоч мав доволі добрі умовини праці (це була фахова десятирічка), проте не почував себе певно. Ми вже давно носились із думкою втікати за Збруч. Щ об це легше провести та й уникнути постійних допитів, ми перенеслись на село ближче гра ниці, де чоловік дістав посаду сільського вчителя. Там люди ча сто переходили річку, бо на дру гому боці можна було неодне ку пити, чого вже тут бракувало, як нафта, сірники, сіль чи горілка. В галицькому селі на 17 хат було 5 крамниць, прямо для тієї цілі. Треба було дати вартовому пів рубля ср і блом і готово. Та не так легко було перене стись цілій родині. Я спробувала раз перейти з однією сільською жінкою, щ об провірити дорогу та щоб нав’язати контакт із братами мого чоловіка по тому боці. Це мені вдалося і тому ми стали ро бити заходи для переходу всіх. Але це коштувало значно більше. Нас 'було четверо: чоловік, я і 2- літній синок, а окрім того мій брат, хлопець 15-ти років. До то го ми хотіли взяти з собою трохи наший річей, бо ж, як відомо, — вони були потрібні та й були май ном у тому часі. Отже тут треба було перевізника, щ о дорого опла чувався. Щ об здобути гроші на перехід, ми продали збір із ділянки городу, що його обробили щ е в Завадівці. За це дістали ми ЗО рублів сріб лом. Тут ми розпродали решту на шого господарства (квочку з ку- рятами й качатами) і договори лись із перевізником. Учень мого чоловіка й його родина, що жили над Збручем, погодились нам та кож допомогти. Щ об не впадало в очі в селі, що виїжджаємо, ми поділились. Наперед поїхав чоловік із братом, а потім я з 2-літнім синком найня ла підводу і під вечір приїхала до села, де ми мали переходити. За йшла до учня чоловіка й довіда лась, що чоловік із братом є в перевізника. Порадили мені, щ об речі з валізки дати до мішка, бо так їх легше через ріку перене сти. Коли я пакувала останню на шу мізерію (дещ о мусіла залиши ти, щоб не видно було, що ми вті каємо), прийшов іВітя і сказав, що Василь Пилипович і Грицько (чо ловік і брат) уже по тому боці. Від цієї вістки мені почали тря стись руки. Невже нас доля роз’ єднає? По 10-тій годині вечора Вітя й його сестра завели нас до пере візника. Було дуж е темно, а ми йшли городами й я ледве пізнава ла дорогу в борознах, маючи ди тину на руках. Серце стискалося передчуттям. У перевізника вже спали. Коли ми добудились їх, ніхто не хотів перепровадити мене. Мовляв, вони вже своє діло зробили за ті гроші, треба 'було й мені прийти в час... Сестра Віті стала їх прохати, а я шепнула, що в мене щ е два рублі сріблом і це єдине, що можу да ти. Ц е допомогло. І хоч старий бурмотів, щ о треба було разом іти, то все ж встав і почав одяга тись. іВзяв мішок на спину, а я ди тину на руки та щ е й кошик із харчами та дитячими речами. Че ревики скинула, щ об легше було йти. Коли ми вийшли за ворота, все покрила мряка. Йшли ми через ве лике оболоння до ріки, мій про відник поспішав, а я старалася його дігнати. (Хлопчик мій досі спав, а тепер збудився й почав плакати. Я зацитькую дитину, як можу, а провідник злоститься і не звільняє кроку, а щ е й бурчить, що „ребйонок“ сторожу збудить. Мені вже духу не стає і вся надія на мряку, що в ній нас ніхто не побачить. 'Коли ми пройшли з пів кілометра, хлопчик почав знов за- сипляти. А ось уж е ріка перед нами. Провідник вліз у воду і я за ним. Прошу його, щ об не поспішав, бо я з дитиною не можу скоро йти. Та це його не спинило, а приспо- рило клопоту, бо мене почули з берега. Нагло чую звідтіля чоло вічий голос: — Тьотка, а дай бутилку! Я задеревіла. Не думаючи ні чого, кажу: „Добре, подам..." — і суну чим скорше у воду за про відником, полягаючись на мряку.. Той наглить мене, щ об я скорше йшла, а камінці слизькі, вода під ходить вище колін. Підношу ди тину все вище, а в спідниці три маю кошика. Під галицьким бере гом вода сягає вище стану. Мені сперло дух і я в розпуці. А про відник уж е на (березі кличе мені: —- Давайте дитину! В одну мить я була на березі, ціла мокра. Мішок із моїми реча ми лежав тут на траві, а провід-, ник, перекинувшись кількома сло вами з своїм галицьким „побрати HAUIE ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1962 7 Ганна Дмитерко-Ратич H an n a D m y terk o -R aty ch , au th o r of m em oirs
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
