Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Салатна Рути Танцювальна дискус і я Певно, що у нас теж була ди скусія з приводу київського тан цювального ансамблю. Ціла ро дина зразу поділилася на дві пар тії. До першої, чисельнішої, якої головою став зразу наш родинний герой, батько родини — прилу чилось молодше покоління — наш син і доня. До другої — одно-осо- бової партії зачислялася лиш — я сама. Батько роду сказав: — Я під Бродами не дуже боль- шевиків боявся, то чому маю бо ятися їх тут? Іду на тих „гопаків- ців“ подивитися. Як я не піду, то Україна не вибухне, а як піду, то УККА не завалиться. Тимбільше, що я своїх десять років на УККА податок сплачую і грамота в хаті висить на видному місці, може ні? На ,,родіну“ не поїду, навіть як вони двічі так високо скакатимуть, а що я про політичну сторінку тої цілої історії думаю — всі й так знають. Я йому на те: — Хто тобі каже, що ти їх ма єш боятися? Ти ж знаєш, що не в тому справа. Ніхто з нас не бо їться Павла Павловіча Вірського, ні тих гарних дівчаток, що личка їх вже кілька разів ,,Свобода“ по містила, і то поза оголошеннями, навіть раз на першій сторінці. Батько роду блиснув окуля рами : — Ну, власне! Як „Свободі" можна їх реклямувати, то мені, як доброму членові Українського Народнього Союзу, ще й до того делегатові на Конвенцію, можна піти на них подивитися... На це я і чекала: — А що ти на те, що „Амери ка" ані одного оголошення не да ла і ледве одну статтю з себе ви душила, і то таку, якби її разом усі чотири редактори писали? Мій чоловік махнув рукою: — То у них завжди так. Памя- таєш, як була війна в Індокитаю ? „Свобода" пише: „Дієнбієфу" — а „Америка" їй у відповідь: „Ді- єнбієнпгу". Ці тим: ..фу!" -— а ті цим „пгу!“. І так „фукали" і „пгу- кали", аж війна скінчилася. Таке, і тим разом. І досить нелогічно додав: — .Ну, то я поїду завтра купу вати квитки. Хто зі мною? — і по глянув на молодих. Донька і син, що мовчки слу хали дискусії, легенько посміхну лися. Син обізвався, як речник: -—- Я вже тикети дістав, тату. Памягаєш, за ті гроші, що я заро бив минулого місяця у Билла на „ґез-стейшен". Вистачило і для мене і для неї... — показав на се стру. — А я мушу й так скорше поїхати. — Чому? — потягнув носом батько. (Це доказ, що він незадо- волений). — Я мушу перед тим ще розда вати летючки проти московського колоніялізму. Ось ті, бачиш, та ту? — і він показав жмут летю чок. — Як то так, синочку? — я та ки здивувалась. — Найперше роз даєш летючки проти московсько го колоніялізму, а потім підеш на той виступ? Щось тут не так! — Зовсім „так", — відповів ко лишній „малий" (тепер переріс уже давно батька і не любить, ко ли його називати „малим"; краще вже „джуніор"...). -— Пам’ятаєш, як писав Керницький у „Герої Пе редмістя" про того хлопця, що хо див з летючками з паном Максом: „Трохи розліпимо, трохи викине мо, Україна нам вибачить...". Але я всі роздам, ніщо не викину. А потім —- піду. Та ж то будуть українські танцюристи — а що вони не з вільної України, то шкода, але все таки вони з Укра їни! Підемо, мамо?.. Я усміхнулася. Пішли, бачили, я трохи попла калася, трохи поговорила, дістала два автографи. Один „От Ансамб- ля Артистов УССР на добрую па м'ять" із підписом, другий таки просто „Привіт з України" —- без підпису, послухала, як дискутує про київське „Динамо“ і филадел- фійського „Тризуба" з танцюри стами мій домовий володар, почу ла як доня каже до Павла Вір ського „Прошу пана...", а він їй у відповідь: „Панночко...", пожа лувала трохи милих дівчаток, що так скромненько одягнені і пошко дувала, що не захопила зі собою для них хоч зо три пари найлонів, чула різні дискусії... А коли ми вже були в авті, бать ко роду сказав: — Нічого не змінилося, від коли ми звідти вивтікали. Абсолютно, те саме. Слухай, кажу одному: „Як вам живеться?", а він мені: „Прекрасно". Ну, то, то я вже знаю, і далі питаю: „А чому ж тоді ми ва,м мусимо пакунки посилати, коли так у вас прекрасно?" — А він хвилину помовчав, а потім ка же: „А ви, самі, посилаєте?" — „Ясно", кажу, „посилаю!" — А він тоді: „Ну, так далі посилайте!" Все. Ясно?.. Діти мовчали. Я спитала: — А вам, діти, подобалося? Моя доня відповіла: — Не лиш сподобалось, мамо, я... я не знаю, як сказати... але тепер я вже бачу, що то є велика країні і великий нарід і може щось із се бе дати... І мені жаль тих людей, мамо, що вони мусять жити в та кій неволі... А син додав: —- І я скажу, можна, тату? (Він завжди звертається до батька, ко ли йде про поважні справи). І по хвилині: — Вони сказали: „Ми з України"... Але це мало! Коли б вони так могли приїхати „з віль ної України"! Коли це буде? — Буде напевне! —- авторитет но закинув чоловік. — Тільки для цього треба щось робити! — От, хоч би летючки розда вати... — посміхнулася доня. — Летючки, не летючки, — від гризся син. -—- А ти й стільки не зробила! А робити треба і то ба гато! Наша дискусія на тему ансамб лю закінчилась. Рута НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ, 1962 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
