Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Салатна Рути Танцювальна дискус і я Певно, що у нас теж була ди скусія з приводу київського тан цювального ансамблю. Ціла ро дина зразу поділилася на дві пар тії. До першої, чисельнішої, якої головою став зразу наш родинний герой, батько родини — прилу чилось молодше покоління — наш син і доня. До другої — одно-осо- бової партії зачислялася лиш — я сама. Батько роду сказав: — Я під Бродами не дуже боль- шевиків боявся, то чому маю бо ятися їх тут? Іду на тих „гопаків- ців“ подивитися. Як я не піду, то Україна не вибухне, а як піду, то УККА не завалиться. Тимбільше, що я своїх десять років на УККА податок сплачую і грамота в хаті висить на видному місці, може ні? На ,,родіну“ не поїду, навіть як вони двічі так високо скакатимуть, а що я про політичну сторінку тої цілої історії думаю — всі й так знають. Я йому на те: — Хто тобі каже, що ти їх ма єш боятися? Ти ж знаєш, що не в тому справа. Ніхто з нас не бо їться Павла Павловіча Вірського, ні тих гарних дівчаток, що личка їх вже кілька разів ,,Свобода“ по містила, і то поза оголошеннями, навіть раз на першій сторінці. Батько роду блиснув окуля рами : — Ну, власне! Як „Свободі" можна їх реклямувати, то мені, як доброму членові Українського Народнього Союзу, ще й до того делегатові на Конвенцію, можна піти на них подивитися... На це я і чекала: — А що ти на те, що „Амери ка" ані одного оголошення не да ла і ледве одну статтю з себе ви душила, і то таку, якби її разом усі чотири редактори писали? Мій чоловік махнув рукою: — То у них завжди так. Памя- таєш, як була війна в Індокитаю ? „Свобода" пише: „Дієнбієфу" — а „Америка" їй у відповідь: „Ді- єнбієнпгу". Ці тим: ..фу!" -— а ті цим „пгу!“. І так „фукали" і „пгу- кали", аж війна скінчилася. Таке, і тим разом. І досить нелогічно додав: — .Ну, то я поїду завтра купу вати квитки. Хто зі мною? — і по глянув на молодих. Донька і син, що мовчки слу хали дискусії, легенько посміхну лися. Син обізвався, як речник: -—- Я вже тикети дістав, тату. Памягаєш, за ті гроші, що я заро бив минулого місяця у Билла на „ґез-стейшен". Вистачило і для мене і для неї... — показав на се стру. — А я мушу й так скорше поїхати. — Чому? — потягнув носом батько. (Це доказ, що він незадо- волений). — Я мушу перед тим ще розда вати летючки проти московського колоніялізму. Ось ті, бачиш, та ту? — і він показав жмут летю чок. — Як то так, синочку? — я та ки здивувалась. — Найперше роз даєш летючки проти московсько го колоніялізму, а потім підеш на той виступ? Щось тут не так! — Зовсім „так", — відповів ко лишній „малий" (тепер переріс уже давно батька і не любить, ко ли його називати „малим"; краще вже „джуніор"...). -— Пам’ятаєш, як писав Керницький у „Герої Пе редмістя" про того хлопця, що хо див з летючками з паном Максом: „Трохи розліпимо, трохи викине мо, Україна нам вибачить...". Але я всі роздам, ніщо не викину. А потім —- піду. Та ж то будуть українські танцюристи — а що вони не з вільної України, то шкода, але все таки вони з Укра їни! Підемо, мамо?.. Я усміхнулася. Пішли, бачили, я трохи попла калася, трохи поговорила, дістала два автографи. Один „От Ансамб- ля Артистов УССР на добрую па м'ять" із підписом, другий таки просто „Привіт з України" —- без підпису, послухала, як дискутує про київське „Динамо“ і филадел- фійського „Тризуба" з танцюри стами мій домовий володар, почу ла як доня каже до Павла Вір ського „Прошу пана...", а він їй у відповідь: „Панночко...", пожа лувала трохи милих дівчаток, що так скромненько одягнені і пошко дувала, що не захопила зі собою для них хоч зо три пари найлонів, чула різні дискусії... А коли ми вже були в авті, бать ко роду сказав: — Нічого не змінилося, від коли ми звідти вивтікали. Абсолютно, те саме. Слухай, кажу одному: „Як вам живеться?", а він мені: „Прекрасно". Ну, то, то я вже знаю, і далі питаю: „А чому ж тоді ми ва,м мусимо пакунки посилати, коли так у вас прекрасно?" — А він хвилину помовчав, а потім ка же: „А ви, самі, посилаєте?" — „Ясно", кажу, „посилаю!" — А він тоді: „Ну, так далі посилайте!" Все. Ясно?.. Діти мовчали. Я спитала: — А вам, діти, подобалося? Моя доня відповіла: — Не лиш сподобалось, мамо, я... я не знаю, як сказати... але тепер я вже бачу, що то є велика країні і великий нарід і може щось із се бе дати... І мені жаль тих людей, мамо, що вони мусять жити в та кій неволі... А син додав: —- І я скажу, можна, тату? (Він завжди звертається до батька, ко ли йде про поважні справи). І по хвилині: — Вони сказали: „Ми з України"... Але це мало! Коли б вони так могли приїхати „з віль ної України"! Коли це буде? — Буде напевне! —- авторитет но закинув чоловік. — Тільки для цього треба щось робити! — От, хоч би летючки розда вати... — посміхнулася доня. — Летючки, не летючки, — від гризся син. -—- А ти й стільки не зробила! А робити треба і то ба гато! Наша дискусія на тему ансамб лю закінчилась. Рута НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ, 1962 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
