Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
відплати. Там серед них був один хлопець, що від значався від других буйною вдачею і вродою. Іванка за нього гаряче молилася. Що з ним? Чи зумів втек ти? Вона на зеленому березі Стрипи загубила своє серце. Коли я вернулася до Львова, мені кинувся ввічі недобрий вигляд мого тата. Він став якийсь менший, почорнів, часто нарікав на ревматизм. Ще просив міняти книжки в Громницького, але часто над книж кою засипляв. Уже сам не приправляв кави „Кнайпа" за своїм рецептом, але випивав, не дивлячись, те, що ми варили й приносили йому під грушу. Іванка вже ходить до того маляра на науку. Він живе близько св. Юра в цегляному наріжному бу динку. Називається Олекса Новаківський. Коли учи телька повела вперше Іванку до нього, та мовчала і дивилася захоплена на образи. Маляр запитав її, як подобаються їй, які й чому. Вона далі мовчала, а тоді заплакала. Зовсім так, як колись на лекції латини. Новаківському то, очевидно, подобалося, бо казав їй приходити до себе на науку. От вона й ходить. Тепер зрисовує гіпсову безруку Венус. Прибігла сьогодні до мене й каже: — Ходи зо мною! — Куди? — До мого професора. Я сказала йому, що ти поетка. Він цікавий, хоче послухати твоїх віршів. —• Ти божевільна. Я ніяких віршів не пишу. Ти сама бачиш . 4 * — То ти мене дурила? — образилася Іванка, — а що ж як не вірш кинули ми разом до скриньки до „Неділі" ? То була правда. Ми кинули його до скриньки, я його написала, але його не видрукували. Певне і не видрукують ніколи. Але я пішла до Новаківського. З палицею в руках, розтріпаною бородою і дов гим сивуватим волоссям — дід і не дід. Скісні очі — ці очі грішним ділом нагадали мені Роспутіна — го рять, здається, на обличчі. І безладний потік слів. Він ьодить нас по кімнатах, обвішаних образами й пи тається: „Ну, як?“ Чи я могла щось вимовити? Що могла сказати я про образи?! Скажу — гарні! — нещиро. А при знатись, що я вперше бачу такі якісь дивні образи, не такі відрисовувані з карток — соромно. Але він сам уже говорить. Не то викладає лекцію про ми стецтво, не то нарікає на „прокляте суспільство". Але я дивлюсь. Ось квіти — альпійські фіялки, ось троянди. Жінка — білява з задертим носиком у ма- зурському народному одягу. Ах — це його покійна дружина. А тут малий портрет жінки в червоній су конці — „революціонерка" — каже. Карпати, водо- ■пади, гуцули, якісь сумовиті хатки в степу, копиці сіна. Портрети Барвінського, багато портретів Бар- вінського на тлі якоїсь дивовижньої архітектури. А все мальоване такими неспокійними мазками, об рамлене грубим контуром. Все дуже живе, кольо рове, неспокійне. Артист пояснює нам гарний гірський краєвид: — Оце повінь. Це дорога гуцула, що втратив усе. Він тут — і палицею показує якусь синю плям ку. А тут козаки на конях — жовта риска на обрію. А тут князь нашої Церкви — Митрополит .. . — Де? Де? — викрикаю, не вірячи, і вмовкаю засоромлена. — Ось тут, хіба не видно? Тут, вище баталії, тут баталія. Треба відступитись. Відступаюся, але не бачу ні Митрополита, ні ко заків, ні гуцула. Бачу гарний краєвид. Дуже гарний. Іванка штовхає мене легенько в бік, мовляв, чого пе речиш? Хіба ти щось тямиш у малярстві? Так, це правда. Я нічого не тямлю. Але ці пояснення профе сора, ця балаканина, що він має Леопарда да Вінчі на кінці пальця — хіба несеріозна. Він каже, що його мистецтво летить у сузір’я, що він нас усіх навчить цінити його й шанувати, що тут треба молитись ■— його слова ринуть із хижого ярко-червоного рота, що як кривава пляма на тій бурій бороді й ті очі скісні, блискучі — наводять на мене неспокій. І мені щось хочеться голосно говорити, перекричати його. Я не знаю, що. Іванка мовчки слухає його неспокійної мови, мовчки з повагою слухають тих слів панни, молоді мужчини, що вийшли з-за якоїсь перегородки. В них довге волосся і якісь в’язані краватки. Вони з великою увагою слухають слів професора. І я за спокоююсь. В їдальні сидять за столом два гарні хлопчики. Один білявий, а другий жива копія Нова ківського. Це його сини. Вони гризли сухий хліб. Ми вийшли з Іванкою на темну вулицю і розі йшлися мовчки. Не знаю, мабуть під впливом тих слів, чи його особи, може його творів — мене душив якийсь невтишний біль. Така безнадія володіла мо їми думками, що я шкандибаючи як стара, моєю дов гою дорогою нічого ясного в житті не могла догле- діти. Моє життя була така марність, така безпросвіт ність. А майбутнє? Хіба може бути майбутнє в та кого „ніщо"? Таке життя — лягати звечора спати, вранці ставати, щоб знову лягти. їм, сплю і навіть мені нічого не сниться. Але ж ні! Приснився Ясько Криса, що приміряв черевики. Сестра каже, що це вихід з тюрми. Побачимо! І канула в вічність ще одна довга, дуже холодна зима. Від неї львівські вулиці замінилися в снігові тунелі. А багрові заходи сонця на сірому небі не змінно віщували вітер і мороз. Сніговії відрізали нас із нашим самотнім життям на передмісті, від світу. Навіть поштар не набрався відваги поринати в ці сні гові кучугури. Давненько не бачила я Хом’яківни та й Іванка зі своїм тендітним здоров’ям не вилазить із зогрітого ліжка. Оришку я могла тільки згадувати, тужити до неї без надії побачити її колись. Мама таки віддала її заміж за теолога і вона заводила тих зненавиджених курей і качок у підльвівському селі. ■Про неї пускав різні невдалі жарти Роман, а Благень кий повторяв їх, сміючись. Вже наставала провесна. Тато каже, що вед мідь своє зимове житло валить. Але ще віяв холодний вітер, у вікна бив дрібненький дощик із снігом. Я ме лю каву, тримаючи на колінах млинка, а на плиті спі ває в чайнику вода. іХтось затупав у сінях ногами й на скляних дверях зарисувався силюет великої го лови. Я підвелася відкривати двері. Диво, — це з да лекої дороги в негоду, прибився до нас Орищин чо ловік. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
