Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
що в нашої товаришки Кузьмівни брат — студент медицини. — Почекайте, я зараз когось закличу, — і ви бігаю, не слухаючи їхніх криків. Я біжу, бо мені зда ється, що смерть летить ще швидше, перебігаю площу св. Юра і задихана стаю під брамою. По тиснула дзвінка з усієї сили, а тепер відсапуюся. У дверях станув сам Юрко. Він каже, що зараз по кличе Марушку, просить мене до середини. Та в мене немає часу. — Я до вас. Ходіть зі мною швидше! До моєї товаришки, там умирає її мама! Він замахав руками. — Та ви що, я не лікар, я не маю права, ще без риґорозів ... — Ходім зо мною, я вас прошу, бо буде пізно. Вони такі безрадні... Вийшла пані Кузьмова. Просить мене зайти в ха ту, хоче довідатися, що сталося. Заходжу на хви линку. Обоє розпитуються, що сталося. Ага, отру їлась! Юрко не хапаючись, кладе щось у торбу, ви ходимо. Йдемо коротшою дорогою, попід манастир Сакре Кер, вулицею Шептицьких, поспішаємо. Мені здається, що все буде добре. Коли ми заходимо в кухню, собака виривається нам проміж ноги і же неться з пронизливим гавкотом на вулицю. Дівчата голосно плачуть, Хом’як підходить до нас із запалим обличчям. Юрко довго бариться там у кімнаті, ми з дівчатами сидимо в кухні на бочці з квашеною ка пустою. Нарешті Юрко виходить. — Не плачте, дівчата, все буде гаразд. Ну, пе рестаньте плакати! Хом’як засовує руку в довгі штани, витягає звідтіля гаманця, Юрко кричить на старого: — Я не лікар, залишіть це, але ... •— крутить головою — ви дуже занедбали її. Ваша жінка шкура й кости. Чому не припильнуєте жінки? Зараз купіть це в аптеці. Ввечері знову загляну до вас. Ну, до побачення! Хом’як пускає очі кудись униз. Затискає губи під жовтими вусами і стоїть такий пригноблений, старий і засоромлений. І куди такому їхати в Укра їну? Думаю, що тепер не треба вже й говорити з ним, відмовляти. Цілую Марійку й її сестру — і швидко виходжу. Хом’як проводить мене до порога і клепче по плечах. Я всміхаюся до нього, хочу щось сказати, нагадати, але кажу лише, що дуже сумно дітям без мами. Я це знаю найкраще. Хом’як тре очі вузлуватим п’ястуком. Бідний старий Хом’ячок! ВХОДИМО В ЖИТТЯ Іванка, кинувши гімназію для дентистики, й тут себе не могла віднайти. Вона приходила на нашу зелену Вульку й тут на лавочці під вишенькою ми згадували нашу нездійснену постанову — вирушити в світ. Власне, кажучи, в тому світі, до якого виби ралась Іванка, я вже побувала. Перед моїми закри тими очима, коли я лягала й сон не брався — я вітала на далеких Гаваях, на островах під лагідним вітром, куди пісня, під манюсіньку гітару чарівних дикунок, приваблювала нудьгуючих європейців. Я була в Па рижі — центрі космосу, як писав якийсь поет, до якого тужили люди з мого міста й люди з середини Африки. Але Іванка хотіла досягнути ці далекі краї власними ногами. Звичайно, на залізницю в нас не було грошей. Львівськими вулицями вешталися без діла сотні дівчат, таких як ми. Вешталися без надії дістати пра цю, покінчивши середні школи. Ми шукали за якимсь оголошенням самітньої дами, що хотіла би подоро жувати в товаристві молодої освіченої дівчини. Та ких оголошень не було! Було інше оголошення про вишкіл садівничок, про виїзд на село. Я показала йо го Іванці. Це не Італія, ні Фйорди — такі живі в на шій пам’яті з оповідань скандинавів, але все ж таки... Іванка витрішила на мене свої гарні булькаті очі й замовкла. Чи вона знає... Чи ж її мама пустить? Я вирішила. Нас приділили до святоюрського садку, до вчительки на практику. Я пройшла вишкіл, дістала посвідку, а Іванка тут, мабуть, вступила в якусь свою нову, зі семи житєвих фаз. Коли учителька побачила Іванчин рисунок на таблиці, викрикнула патетично: — Та ж це талант! Та ж це ціла артистка! — і пообіцяла завести її до якогось зиаменитого ма ляра. Може захоче вчити її малярства. ■Іванка стояла німа і, здається, зовсім непричасна до своїх світлих перспектив. Тільки водила по нас своїми круглими очима. Іванчина мама розгубилася. Вона боялася, що доня пропаде в далекому селі, помре з голоду, її ж гак треба пильнувати. Проте ми поїхали. Важко було нам очмаїнілим від простору, сонця, далекої дороги, нових людей, взяти себе в руки й працювати. Іванка в своїх Купчинцях, а я в Денисові ганяли з півсот нею дітвори, співали й танцювали до втоми, аж поки люди з поля не повернуться. Тоді я йшла з Денисова дорогою між лісом і річкою до Іванки. Ліс густий шумить, а ріка в очеретах виблискує до місяця. Ве чорами купаємось у вигрітій воді, співаємо сумовитих дівоцьких пісень, або йдемо до читальні. Розписуємо ролі, підготовляємо виставу. Якось ночами почали горіти стирти. Селяни з острахом дивились на заграви. Щось невловимо- тривожне зависло на тихими плавнями, біленькими хатами в садах, над подільськими ланами. По селу блукають хлопці з розв’язаної тернопільської гім назії, поліцаї чогось женуться і врешті одного дня до садку заходить поліцай і наказує мені до 24-ох годин покинути село — садок закритий. Не хочеться. Ще тільки тижня не ставало до завершення науки, до попи су, вистави. Треба було покинути нових при ятелів, безобрійні поля, незабутні очерети на річці, всю цю неповторну природу, що за короткий час так 'сильно зв’язала нас із собою. Оглядаючись за кож ною хатою, за пнем, сизим туманом на Стрипі, за сон цем, що виринає з-за лісу, зі сльозами в горлі маха ємо хустиною туди на схід. Ранком у ці покинуті нами щойно села в’їхали каральні загони війська і поліції для пацифікації. Людей привозили згодом у Народню Лічницю поби тих на смерть. Ми прийняли цю вістку з жахом. Яке прочуття казало нам їхати того ранку, хоч нас так затримували ще на кілька годин приятелі? Ми стали навколішки перед бічним вівтарем Святоюрського собору й палко молилися. Молилися за денисівчан, щоб вигоїли рани, щоб видужали й мали силу для
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
