Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Через кілька днів не стало ба буні в маленької Оленіж. Вона з багатьома людьми селища поки нула цей світ назавжди... Сильно змінилась Оленіж по смерти своєї дорогої бабуні: ніхто не чув від неї ні співів, ні веселої мови... Часто ходила дівчинка на берег озера до заповідного дубо вого пенька, сідала на нього та зоставалась там так цілими годи нами. Єдиний її приятель, малий Отері, знав це та не дивувався, бо сам памятав тихі літні вечори, ко ли вони з Оленіж сиділи коло ба буні на цьому ж самому місці та слухали її лагідну тиху мову, я- кою вона розповідала їм одну з численних старовинних казок. Час минав, наближалася весна. Ось люди вже почали збирати клено вий сік, варили його й тим себе рятували від голодової смерти. Та не всім полегшало. Настали трудні дні й для Отері. Його мати Мійка захворіла. Отері боявся, що мати його покине так само, як покинула Оленіж її бабуня. Кілька разів він жалівся Оленіж: — Як би хоч жменьку кукуру дзи добути, — казав він до дів чинки, — я певен, що це врятува ло б маму... Серце в Оленіж краялося з жа лю та не відважувалася вона по рушити обіцянку, яку дала ба буні. Та одного разу, коли діти бави лися коло заповідного пеньочка, Отері не хотячи турнув його но гою. Пеньок тріснув, хитнувся та з дупла висунулася торба. — Дивись, Оленіж, чи то не твоя торба? — покликав хлопчик дівчинку і потягнув торбу з дупла. Кілька зернят кукурудзи викоти лося на землю. Оленіж підбігла до пенька та схвильовано вхопила торбу в О- тері. — Не руш, це не можна брати! Ця кукурудза для насіння!... Але Отері не випускав торби зі своїх рук. Він розгнівався. — То ось, яка ти! Моя мати вмирає з голоду, а ти ховаєш зер но?! Ні, цього не буде! — гукнув Отері, схопив торбу й побіг з нею до своєї хати. Оленіж побігла за ним. Так удвох вони вбігли до Мійчиної ха ти. Мійка звелася на ліжку та зі здивуванням дивилася на схвильо ваних дітей. — Що з вами, діти? Чого ви сваритесь? ■— вона запитала. — Мамо, дивіться, яка вона! Кукурудзу ховає, а ви хворієте від голоду... — і хлопець голосно за плакав. Мійка добре знала дівчинку й не повірила, що та могла без поваж- Але Отері не випускав торби зі своїх рук. ної причини не дати пригорщі ку курудзи для неї. — Що то за кукурудза, Оленіж- ко, розкажи, не бійся, я знаю, що ти ніколи не зробила б цього, як би то було твоє зерно, — зверну лася вона до дівчинки. Оленіж, плачучи, розповіла Мійці все, що їй наказала бабуня, вмираючи. Мійка запитала, чи є ще в дуплі насіння, крім того, що приніс Отері в торбі. Оленіж роз повіла Мійці, що в дуплі є ще та ких самих три торби набитих зер ном. — Бачиш, сину, ти був непра вий, коли гнівався на Оленіж, во на добра й мудра дівчинка. Цього зерна цілком вистачить, щоб засі яти все поле нашої громади. Кра ще принесіть зерно до моєї хати. Я його буду берегти до дня засіву. Ці дні Бог нам допоможе пережи ти. Дивіться, вже майже в кожній хаті є кленовий сік, а незабаром потепліє, то наші чоловіки підуть на полювання та принесуть нам свіжого мяса. Я чула цієї ночі гу сячий крик. То вже птахи з вирію повертаються, а там незабаром озеро розмерзнеться, то й риба буде. І справді, того ж таки дня діти побачили куріпку, яка прийшла до пенька, бо там лежало кілька зерняток кукурудзи, що висипа лись із торби. ОтерІ вмів добре стріляти й дуже швидко забив ку ріпку і цього таки вечора хвора Мійка їла смачну юшку. На ранок вона вже почувала себе краще. З кожним днем усе теплішало, а з теплом людям по верталися сили. Кожний господар приносив до своєї хати майже що дня свіжу рибу або забиту дичи ну. Почорніло розоране дбайли вими руками індіян кукурудзяне поле. Настав час сівби. Мійка зі брала всю громаду коло своєї ха ти та роздала всім насіння кукуру дзи. І кожному вона розповіла про маленьку Оленіж, яка зберегла на сіння для всієї громади. Люди дя кували дівчинці. Кожний хвалив її. — Почекай, підростеш, то бу деш у нас берегти насіння в схо вищах, як це робила двоя бабуня, — казали вони. Цього ж таки вечора, як всі ро зійшлися, а на небі засвітилися зірки, Оленіж вийшла зі своєї бе рестяної хатки, прокралася до пенька, сіла на нього та довго шу* кала на небі зорю ту, про яку ко лись казала їй бабуня, що там те пер живуть її тато й мама. — Там і бабуня тепер... — ду мала дівчинка. Вона вдивлялася в проміння зірки, що мінялося всіма кольорами та потихеньку гомо ніла: — Бабуню, дорога моя бабуню! Чи ви чуєте мене, чи задоволені, що дотримала я свою обітницю?... І здавалося їй, що із-за зірки з усмішкою дивиться на неї її лю ба бабуня. 1959 р. Ніна Наркевич Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
