Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ЛЮБЛЮ ЛІС... Літо відспівало Всі свої пісні, Ночі довші стали, І коротші дні. Місяць повновидий Над землею звис Золотом повитий, Шепче казку ліс. Хочу зрозуміти Казку до кінця, Щоб не пропустити Жадного слівця. Вухом серця здаля Шепіт той ловлю... Ой, якби ви знали Як я ліс люблю!... О. К о б е ц ь Оленіж, маленька індіянка, сьо годні сумує. її бабуня, яку пова жає та слухає все індіянське се лище, дуже хвора. А в маленької Оленіж тільки й рідні, що люба бабуня. Маленька дівчинка — си рітка. Тато й мама в неї давно померли від голоду в один із тяж ких років, коли так само, як цієї осени був великий недорід. Тоді не стало кукурудзи та різної го родини на цілу зиму для всього селища. Бабуня часто розповідала Оленіж про той смутний рік, про те, як вона вирятувала від голоду дівчинку, а батьки її не витрима ли тієї важкої зими та вмерли. Ось і тепер настав такий тяж кий рік. Влітку була посуха, люди зібрали мало кукурудзи та городи ни. А до того ще й зима почалась рано. Ліс засипало снігом, озеро відразу замерзло і чоловіки не мо гли достачити досить звірини й риби для цілого селища. Ще за довго до початку весни спорож ніли їхні зерносховища. Бідні лю ди живилися корінням, сухою ко рою, що добували в лісі. Не було БРАТІК Тато піде до роботи А я до садочка, Мама піде на базар І купить візочка. І у ньому повезе Братіка гуляти, Бо так нудно все йому Самому у хаті. Я б в садочок узяла Його межи діти, Але ж він такий малий — Не вміє ходити. І нічого не питай — Ні слова не скаже, Тільки й знає, що „бай-бай!“ Як до люлі ляже. К. Переліси а цієї осени улюбленого свята вро жаю, замовкли пісні, сміх у завж ди веселому та гамірливому сели щі. Майже в кожній хаті хтось уже вмер від голоду, або лежав хво рий. Ось і бабуня хворіє... А як добре жилося малій дів чинці зі старенькою бабунею! Завжди вона мала щось смачного з’їсти, завжди мала гарненькі нові мокасини,* які бабуня так дбайли во прикрашувала гарними визе- рунками. Вже останній час Оленіж сама шила собі убрання зі шкірок, бо бабуня її до всього привчала. А яких тільки пригод і казок не знала бабуня! Довгими зимовими вечорами Оленіж любила покла сти голову на коліна старенької та, слухаючи цікаві пригоди, за дрімати й чути, як бабуня поти хеньку пестить її волоссячко, що все робилося довше й лисніло, як чорний шовк. А тепер... Лежить ба буня бліда, немічна, ледве може голову звести... Що то буде?... Враз вона почула бабунін голос. * Шкіряні черевики. Вона кликала дівчинку. В одну мить Оленіж опинилася біля ба буні. В кутку на оленячих шкурах лежала старенька. Сьогодні вигля дала ще більш блідою та хворою, ніж раніш була. —- Бабуню, ось тут ягідки, що я знайшла в лісі, це для вас, з’їж те, — пригорнулася Оленіж до старенької. — Може вам покра щає, як з’їсте... — додала вона з надією в голосі... Сумно подивилася на дівчинку стара жінка. — Ні, моя любенька, ніщо вже мені не допоможе... не дочекаюсь я весни... Оце тому я кликала те бе... — голос у бабуні увірвався, вона тяжко віддихала. З глибоким жалем дивилися на неї оченята маленької Оленіж... — Слухай, — продовжувала старенька, — скоро піду від тебе до твоїх тата й мами, але хочу ли шити тобі одну таємницю. Ти вже досить велика й розумна, щоб зро зуміти мене. Тільки того, що тобі скажу, не можна нікому казати до певного часу. Кожного року ми ховаємо зерно й городину не тіль ки для їжі, але й зберігаємо для насіння. Як би ми поїли все, то на ступної весни не мали б що поса дити й посіяти на наших полях, а тоді всіх чекав би страшний го лод... Ти знаєш той пеньок над озером, де ми часто сиділи з то бою? В ньому є глибоке дупло. Там я заховала в шкіряних торбах насіння кукурудзи... Нікому не ка жи про це й нікому не давай цього насіння аж до дня сівби... Люди голодні... як дізнаються, поїдять усе, а тоді наступного року ще більше лихо їх спіткає... Бережи зерно, бережи таємницю, Оленіж, бо недовго мені вже бути з то бою... — майже пошепки закінчи ла свій заповіт стара. Маленька індіяночка плакала, але крізь сльози промовила до ба буні: — Не турбуйтесь, бабуню, все зроблю, як ви наказали... Бабуніна таємниця
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
