Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Про цей день то я таки звичай но найменше памятаю. Пригадую собі про нього щойно тоді, коли в хаті починається „конспірація". Мій чоловік нараджується з діть ми, син починає оглядати й важи ти в руці свою порцелянову, чи радше фаянсову, „свинку", з кім нати моєї дочки доходять при тлумлені відголоси таємних нарад, закінчувані звичайно голосніши ми вибухами: „А я вам кажу, що мамі не того потреба!" — і тоді я вже знаю: „День Матері" недале кий. Я, очевидно, удаю, що про ніщо не знаю. Роблю байдуже обличчя, коли в ході звичайної розмови па де раптом спрямоване в мій бік питання: — „Правда, мамо, що черевики »Ред Кросс« найкращі й найвигідніші?", або, коли застаю мого чоловіка, як він нишпорить дітей. А була їх спора громадка. Воду треба було носити з колодя зя через вулицю. По дорозі в не величкий садок була мала похила будова з зовсім відкритим фрон том, до якої на рішуче домагання чоловіка господар причепив з-пе- реду якісь двері. Як ми пізніше ба чили, майже в усіх мешканців ви- ходок був зайвим, бо більша ча стина населення, а особливо діти, придержувались старинного при мітивного звичаю „ходити поза хату" Та це мешкання, спільна кухня, брак примітивних гігієнічних ви мог — це все було незначне у по рівнянні з умовинами праці мого чоловіка. (Докінч, буде) між моїми туалетними приборами. Я знаю, він намагається розшиф рувати питання, яких пахощів я вживаю, — щоб купити якраз ті, що їх не треба. А колись знав, і то на память... Потім, одного пополудня вони всі зникають з хати. Не всі разом, борони Боже! Найперше висмику ється син. Щось там розповідає про те, що він хоче тільки виміня ти книжки в бібліотеці, що він за раз повернеться, червоніє аж по своє коротко обстрижене волосся — як він каже ,,крукат“, і вже його нема! Зараз потім мала при гадує собі, що вона „забула книж ку в школі" і мусить піти вчитися до товаришки; і, нарешті, третій „конспіратор", сам батько родини, кидає на фотель непереглянену ще газету та промимривши щось про несподіване засідання комба тантів, покриває високе, підвище не лисиною, чоло капелюхом і зни кає. Я знаю, вони всі троє стріча ються за рогом вулиці, коло запар кованого авта і зараз вирушать на закупи. Заглядаю з вікна купальні, як вони ще нараджуються, заки всісти до авта. Малий розкладає руками, дочка пояснює щось бать кові й, нарешті, натішившись тим, як вони спритно „обдурили" ма му, всідають задоволені в авто й їдуть до міста. Купувати дарунки на „День Матері". А я сиджу в опорожнілому „лі- вінґ румі" і думаю. Ні, я не вклю чаю телевізії. Примикаю очі, і на екрані моєї приватної, уявної „телевізії" починаються снуватися картини... ...Бачу малу дівчинку з тонень кими кісками, яка притулилась до колін батька, що сидить у своєму кабінеті і чую її голосок, мій влас ний голос: „Татку, чи можеш мені дати трошка грошей — завтра мамин день? Можеш піти зі мною до міста?..." І батько відкладає своє недочи тане „Діло", так, як відклав сьо годні ,,Ню Йорк Тайме" той, що тепер по американському „давн- тавні" шукає з моїми дітьми за дарунком для мене — і ми йдемо „до міста", на закупи для Мами — бо ж завтра „Мамин день". ...І бачу картину з далекого, баварського табору, як на порозі маленької кімнатки — в сірині ка- сарняного бльоку — зявляються дні малі постаті з китичкою піль- них квіток, назбираних на леваді за табором, і чую, як вони спільно виголошують навчений віршик: „В день Твойого свята — щастя, мно- гих літ, радости багато ■— Мамо, ти наш світ!..." ...За кілька років вони відійдуть від мене, відійдуть від нас, від па ри старших людей, що вечорі свої переводитимуть самітньо у своїх фотелях, — згадуючи минулі мо лоді роки, роки спільного горя, спільної радости, змагань і трудів для них і через них. Хто зна, якими світами, якими шляхами піде цих двоє? Син мріє про широкі океани, дочка про сту дії в Европі — все можливе, світ став менший, світ відкрив свої две рі для цих молодих людей. Не стримаєш їх споминами у хаті — і який змисл був би їх стримувати? * * * Треба виключити мою спогадо- ву телевізію. Ось вже чути, як гасне за вуглом вулиці мотор авта. Ось чути вже їх голоси. Не треба Салатка Рути Мій день
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
