Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Памятної ночі Услід за нарисом Д. Гуменної „Всля власного серця“ (гл. Н. Ж. ч. 4) місти мо спогад, що теж звязаиий із постат тю юівілятки, Олександри Костюк. Холодна., непривітна, осіння ніч 1941 р. у Харкові. Чути постріли, то знов тихо. Години вичікування, нервового напруження безконечні. Що буде? Страшно пятнадцяти- літній дівчині... і сама не знає чого. Надзвичайний день. Це пройшов перший тиждень німецької окупа ції. Цього дня вперше прийшла ра дісно усміхнена додому. Взяла її прогулятись по головній вулиці. Доня пішла... На будинку Міської Ради (кол. Промакадемії) маяв жовто-блакит ний прапор. Вперше в житті поба чила його молода дівчина. Вперше затріпотів він перед її здивовани ми очима. І з захопленого погляду їхній хаті лунали молоді голоси. За старою звичкою підійде час від часу до календаря: німий він. Ні яких позначок. Все чітко там і пра вильно розгалужено та душі нема. І ось приходить лист від єдиної доні й приносить радість. Чоловік її виїздить на морські маневри. Вона не хоче залишитись на само ті, приїде на цей час до батьків. Перед тим, як лягати спати, мати підходить до календаря та викре слює сьогоднішню дату, радіючи, що минув день і вона ближче до зустрічі. І так щовечора з щасли вою усмішкою, з насолодою пере хрещувала дні, аж поки не діжда лася своєї дитини. Упивалася ща стям, а дні, як на те, минали швид ко, тікали... І що ближче до розлу ки, то більше журилася мати. Од нієї сумної хвилини мимоволі, за старою звичкою, підійшла до ка лендаря, глянула... і скамяніла. Хтось акуратно викреслював усі дні один за одним. — Що це ? Хто ? Не могла збаг нути. Хто втручається в її особи сте життя? Хто насмілюється ви креслювати ці, насичені щастям, радістю дні? День минає. Спадає ніч. Десь на вежі вибиває дванадцяту годину. Молода жінка, крадькома підхо дить до календаря. У руці у неї олівець... („Нові Дні") матері, з її розрадуваного обличчя і сліз, що спливали по ньому, вона зрозуміла, що це настала важлива історична хвилина... Перед дочкою розгорнувся чу довий світ. Тієї пропамятноч ночі в Харкові вони обидві не спали. Бо ж треба було пояснити, що це таке — оцей жовто-блакитний прапор. Через сувору дійсність батьки чекали поки „дитина" ро зуму дійде, щоб це знання пішло їй на користь. — Може треба було „дитину" підготовляти, — питала сеібе ма ти. — Адже вже тиждень, як вони звільнені від червоного окупанта. Ні, казав їй педагогічний хист. Треба, щоб прогуло з голосників величне слово, щоб задзвонив дзвін у врочисту хвилину. Треба, щоб „дитина" відчула велич тієї хвилини... Правда, мати не дочекалась, чо го сподівалась. Уловила тільки ко ротку мить, коли залопотів жовто- блакитний на Міській Раді і повела свою „дитину", щоб це спільно пережити. А вже дома: — Знай, доіню — (цей прапор, наш, український, національний, Тризуб на ньому — це символ держав«ости, української, народ- ньої. Придивися, чи побудова Три зуба не нагадує тобі слова ВОЛЯ? Це та воля, яку козацтво втратило вже скоро триста років тому. Це та воля, за якою тужив і яку про віщав великий Шевченко. Це та воля, за яку 'боролись українські юнаки в часі наших визвольних змагань і здобули хоч на короткий час. Цей прапор маяв у столиці, вільній, українській столиці Києві в тих роках, а тризуб на печатках увіковічнив відродження україн ської державносте... Цієї ночі багато довідалась мо лода дівчина. Постріли у місті ви кликали згадку про тривожний час 1918 p. І мама розповіла про те, як творилася наша армія, як фанатично вірили в перемогу і як радісно йшли в бій за Україну. І цей запал не вгас навіть тоді, ко ли вони мусіли піти в еміграцію. Ще до 1929 р. діяли протибольше- вицькі партизани. Большевики на зивали їх „бандами", а люди за їх успіхи молились. Потім мама розказала, як її аре штувало ЧК. Холодні й голодні но чі в тюрмі — й певність, що вже останні. Та й були б останні, бо тоді, в часи „воєнного комунізму" гріш була ціна людині. Та селяни взяли її на поруки... А потім по чався' тривожний шлях „радян ської людини", що не знає спокій ного дня... Отак пробігло за ту ніч життя матері перед її очима. Повне по- трясень, небезпек, але таке при вабливе! Все в ньому було летом у висоту, все воно було бороть бою. — Що ж я можу зробити для України? — спитала дівчина не сміливо. — Що я вмію? — О, дитино, це ж щойно поча ток! Зачни від своїх однолітків, що довкруги тебе! їх треба напе ред приєднати й запалити... І так воно почалось. Дівчина, що була завжди несмілива, набра лась відваги. Пішла спочатку по адресах знайомих. У знайомих дів чат розпитувала, чи в їх дворі, чи в сусідстві живуть родини репре сованих або взагалі українці з по ходження. Без ніяковости стукала в чужі двері, пояснювала, що шу кає своїх ровесників, щоб при йшли на збори в ново створену „Просвіту". Дехто прийшов зразу. До декого треба було піти вдруге, вести дальші розмови, заохочува ти. Аж поки не створилась юнаць ка секція з 55 членів... Отаке зробила ця памятна ніч 1941 p. І слова мами... Оксана Бринь ПОДЯКА Щиро дякуємо п-ні Наталії Ходов- ській з Метачену, Н. Дж^ за те, що пожертвувала для нас передплату журналу Наше Життя. Нас українців-пацієнтів у санаторії Ґавтінґу тепер 42 особи, а в тому 4 жінки, які дуже цікавляться журналом. Але й інші його радо читають. Тому прохаємо журнал посилати й надалі. За Комітет Українців у Ґавтінґу О. Федів, голова Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top