Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
чотири дні. Звісно, не могла тоді багато про нього сказати. Потім завважила, що малий Славко не має відповідної опіки.. Нянька десь пропадала й я за ставала його самого. Отже коли мені прийшдось за мешкати на місяць у Харбіні, то я зразу ж. подумала про те, щоб заопікуватись немовлятком. Отже коли тільки я влаштувалась на евакуацій ному пункті, зараз взяла до себе малого Славка. На няньку я підшукала йому старшу жінку, в якої не було однієї ноги (колись її поїзд відрізав) і яка з огляду на свої роки й каліцтво, не вешталась нікуди. І так почали, ми спільно доглядати дитину, аж поки не можна буде її рідні передати. На санітарному поїзді знали про нього, звали його ,,сином 3-го сані тарного поїзду", а сестри нагачкували йому цілу купу светриків, ковдрочок і т. д. Я ж завжди любила дітей, а до того малого привязалась. як до рідної дитини. Бували й звісно неприємні коментарі з при воду ,,сестри з дитиною", були й доноси до Черво ного Хреста про ,,аморальність сестер", але мені це було байдуже. Одного разу брат, повертаючись із Чіти на фронт, застав мене в мент, коли я купала Славка. — А це звідки? — спитав він. — Бог післав! —- Та знаю, що не твоє, але виглядає досить підозріло для тих. що тебе не знають! Чув я про „сестру з дити ною", що так відважно влаштувалась на евакуацій ному пункті, але не уявляв собі, що це саме ти! — сміявся він, але сміялись і його очі, бо в нього було аж сім малишів. Окрім того я велику увагу п.риділювала ране ному своякові. Михась Саренко був на кілька літ .мо лодший від мене і в наших дитячих грах до мене дуже привязався був. Він був тихою, спокійною ди тиною. А й тепер, коли йому було яких 20 років, зустрів мене словами: — Не думай, Нюсю, я нікого не вбив! — Гарний з тебе вояка, засміялась я, що на б ій н і нікого не вбив! — Але ж японці теж мають батьків і сестер! Разом із ним лежало кілька ранених японців. — Знаєш, їм гірше, -ніж нам, говорив Михась, і ранені, і полонені, серед чужих. Я не пережив би цього. Піди до них, поговори, почастуй чимнебудь. — Та вони ж не розуміють мене, боронилась я. — Іди, йди, штов хав він 'мене, як химерна дитина. Я пішла і ніяково простягнула їм коробку з овочами. Та зустріла такий цинічний і лризирливий погляд маленьких, скісних очей, що почервоніла. Але треба було витримати. Я стояла досить довго з простягнутою коробкою і, не спускаючи очей, вперто дивилась їм у вічі. Один із них, врешті посміхнувся згорда, повернувся спиною до мене. Я вийняла кілька овочів із коробки, поклала на їх столик і скоро втекла, боячись, що вони кинуть мені вслід оті .помаранчі. А там заплакала від образи. Дуже поволі, — а я бувала у 'брата щодня — вони таки привикли до мене і хоч я ніколи не чула від Них жодного слова, але коли проходила повз їх ліжка, -не бачила того призирства в їх очах, що давніш. Щойно згодом я зрозуміла їх почування — для них я була ворогом і переможцем, від якого вони не чекали ні ласки, ні уваги і таким ворогом залишилась до кінця. Звичайно коли я була у брата, всі легко ранені, які '.могли ходити, збиралися біля його ліжка. Пссіда- ють собі, хто де може і розмовляємо всі. Вони діли лись зо мною своїми враженнями від .перебутих боїв життя в окопах, а часом теж згадували рідню й ди тинство. Особливо врізалось мені в память опові дання одного старшини-козака, років 35, як він вирі шив дитиною втопитись. Одержавши за щось від батька, теж козачого старшини, добру порцію в шкіру, дитина 6— 7 років вирвалась із його рук і кинулась у ставок перед хатою. Він був в одній со рочині. Вітер надув її і тримав на поверхні. Але зго дом сорочка набрякла водою і хлолця .почало тягнути в глибину. Батько мовчки стояв на ґанку «іби не звертав уваги на його зусилля виплисти. Та коли, як хлопцеві здавалось, прийшла його остання хвилина, батькова рука витягнула його за волосся з води і не вблаганний ласок знов загуляв по його спині. Я слу хала й недобре почуття до батька ворушилось у моїй душі. Та глянула на оповідача і 'ніжний, безмежно лагідний усміх на його лиці переконав мене, яку силу чару має для людини на фронті рідна хата, рідна сімя, навіть рідний пасок! Від Мукденського бою пройшов уже місяць. Хо дили чутки, що японці йдуть на Цицикар. Харбін міг бути відрізаний. Що було б тоді з малим Славком? Треба було вивезти його за всяку ціну. Брати вже видужали від ран, той, що був у Чіті, вже повернувся на фронт. Куля зрізала йому брову, один міліметр вліво і наступила б смерть. Михась Саренко теж зби рався вертатись до полку. Як не шукали лікарі кулі в його голові, скільки разів просвітлювали її, нічого не могли знайти, а факт, що вона мусіла десь бути! Та зрештою, не знайшовши нічого, заявили, що вона ,,закапсулювалась“ і випустили його зі шпиталя. Наш старокозацький вислів ,,вилизався від ран“ — дуже підходив до цього випадку. Мі-сяць моєї відпустки з поїзду теж кінчався. Сидіти в Харбіні вже не було чого і я рішила верну- Рідня Ганни Совачевої — зліза брати Кость, Віктор, Ми хайло і Федір, а по середині між ними дядько Василь. R elatives of H anna Sow atchew a, author of these m em oirs, her brothers prom inent in th e arm y, and her uncle, who played an im portant role in h er career.
Page load link
Go to Top