Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
На візнику нам обоїм полегшало. —■ Я радий, що ти вбрана так, що й я не впізнав тебе, хоча й це, як бачиш, не дуже допомагає. Але як це я, побачив ши такого страхопуда, не згадав, що на такий вибрик здібна тільки ти? A La guerre comrne a. la'gu erre! Що? — жартував він. — Ну ти теж виглядаєш у цьому кожусі ніби продавець худоби. Всі старшини чепурні, при зброї, а ти хто зна що! — Ет, ті всі сидять у запіллі, а я за всі вісім місяців уперше приїхав з фронту відмитись та відпа ритись у лазні. Місяцями чобіт не скидав, а зброї мені в окопах непотрібно. Та якби не дошкулив мені ревматизм, то й тепер не приїхав би! На другий день я відпровадила його знов на фронт, набувши ще більшої пошани до старшин, що чесно сиділи разом із вояками в окопах. У лютому 1905 відбувся останній бій під Мук деном. Ранених була така маса, що ми виїхали на перші позиції, доповнивши поїзд ще теплушками. Непереможна російська армія знов відступала, вкри ваючи шлях трупами. Часописи писали про плановий відступ, а нам, очевидцям, він здавався панічною втечою. Мене дуже мучила невідомість про долю братів, тим більше, що мала ранених із їхніх полків, які розповідали різні страхіття. Дурманила себе пра цею і при кожній нагоді благала команданта улаш тувати мене в одному з харбінських шпиталів. Прибувши до Харбіна зі свіжими раненими фронту, ми негайно перевантажились і виїхали того ж дня до Іркутська. Уже в дорозі я одержала телеграму: „Полковник X. тяжко ранений у голову" Ко-мандант, знаючи мою привязанїсть до брата, за пропонував мені негайно виїхати до нього. Але на мене напав забобонний переляк. Чи за те, щб я по кину обовязок біля довірених мені хворих, мене Гос подь Бог покарає смертю брата? Ні, відповіла я, подумавши, своїх хворих не кину! Останніх 9 днів до Іркутська я кожної хвилини чекала телеграми про смерть брата і не могла спати ні вдень, ні вночі. Щ об ночі скорше проходили, я вартувала вночі, відпускаючи спати призначених для того сестер. Здавши в Іркутську своїх хворих, я в той же день виїхала назад санітарним поїздом, що мав ін струкцію їхати спішно, поза чергою, до Харбіна, їхали ми порожняком, минаючи пасажирські поїзди. Але в Чіті цей поїзд одержав наказ їхати в іншому напрямку. Аж тоді спостереглась я, що в поспіху не взяла з собою грошей, яких мені в санітарному по їзді не було потрібно. На щастя в мене була посвідка, що я їду в службовій справі і на цій підставі мені ви дали квиток II. кл. до самого Харбіна. Але з Чіти ще З дні їзди до Харбіна, а в мене при душі ні копійки! В Чіті якісь старшини, що вертались із відпу стки, відступили мені цілий переділ та залишили на столику великий кусень папушника. Згодом приєд налась до мене ще одна сестра, яка відразу зверну лась до мене з проханням, чи не відступила 6 я їй кусник ,,мого“ папушника, бо, мовляв, у неї сир, але хліба нема. Я мусіла признатись, що то не мій. Ласо поглядали ми на папушник, але відрізати не рішались, хоч голод і давався відчувати щ ораз дошкульніше. Але пошана до чужої власности, видно так глибока ь нас сиділа. Цілий день цей папушник глузував собі з нас і нашого сумління, дратуючи 'наш апетит. Ви падково ввечорі побачила я одного з тих старшин у коридорі, не видержала — „хай забере спокусу, або запропонує її нам“ -— подумала я. — Пане поручнику, -—- сказала я, сподіваючись що ми .нарешті заспокоїмо свій голод, — ви забули тут свій папушник. Але в той же момент сталося щось зовсім неспо діваного. Не відповівши ні слова, старшина увійшов у переділ, схопив папушника і викинув його на ходу поїзду за вікно, а ми,, як дурні, подивились йому вслід. Добре дісталось мені від сестри, але на щастя вона скорше вийшла з поїзду, а я, повернувшись ли цем до стіни, пролежала решту дороги до Харбіна. Раненого брата я вже не застала в Харбіні. Його вивезли на довше лікування до Чіти. Та саме тоді, як я приїхала, привезли двох моїх двоюрідних братів. Один із них був теж ранений у голову і я залиши лась до приїзду мого потягу. Командант обіцяв при везти мені вістку про брата з Чіти. За кілька днів дійсно прибув поїзд, на якому я працювала. Моєму братові в Чіті вже було легше. Та коли командант довідався про нове нещастя, пі шов мені назустріч і списав мене на місяць до ре зерви сестер евакуаційного пункту. А сестри на по їзді розібрали між себе мої вагони, щоб мене не ви креслили зі штату. Подякувавши командантові й попрощавшись із персоналом, я — оточена сестрами сходила зі східців вагону, коли побачила перед собою нового, призна ченого до нас лікаря. — Д-ра Совачева я десь перед тим пізнала. Висока, струнка постать у шкіряній куртці І смушковій шапці стояла передо мною. Бла китні очі міряли мене суворим поглядом. —■ Сестро, де можу побачити команданта? — спитав він мене сухо. Розвезена доброю атмосферою в моєму поїзді, я так само зміряла його очима й зухвало відповіла: — Не знаю, спитайте санїтетів! — А коман дант, що тут же вийшов відпровадити мене, крикнув: —■ Прошу, пане докторе, до послуг! Д-р Совачів підніс руку до дашка: — Дякую, сестро, за ласкаву відповідь, — ска зав ще гостріше і зник у вагоні. — Ароґант, —■ заявила я сестрам, — він зда ється однієї бригади з моїм братом, але не люблю зухвалих. Так відбулася наша перша зустріч. Ніколи не думала я, яке значення вона матиме для мене. На евакуаційному пункті, що містився біля двірця, мені відвели кімнату. Тут я й розташувалась і розвела своє маленьке господарство. Бо в мене було ще одне, окреме завдання. Щ е по Новому Році дістала я телеграму від свого кузена з фронту, що знав про мій побут. Він мав това риша, якого жінка тоді народила хлопчика у Хар біні й при породі померла. Немовлятко зосталось там під доглядом різних няньок, а батько дуже тим хви лювався. То ж мій кузен, знаючи, що я двічі на місяць буваю у 'Харбіні, прохав мене провідати, як малому живеться. Я бачила його вперше, коли йому було Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
