Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
— Так, але чи доїду? — Ховаю очі і починаю обуренням доводити, що немає підстав до такого питання. На щастя довезли його, але віддали матері майже трупа. Взагалі за весь час моєї подорожі я не зазнала, що значить для сестри смерть довіреного їй хворого. Нам давали лиш таких, що мали силу перенести по дорож. Зі смертю я познайомилась уже пізніше у шпиталі, а звикла до неї щойно за часів І. світо вої війни. До Іркутська ми їхали з хворими звичайно 10 днів. Там передавали їх на евакуаційний пункт і вер тались до Харбіна по новий транспорт. В Іркутську затримувались 2-3 дні. Здавали брудну і набирали чисту білизну, пересипали сінники, набирали харчі на новий рейс. Лікарі і деякі сестри користали з часу на розривки. Іркутськ — гарне місто, положене на річці Ан гарі. Вода в ріці прозора так, що видно всі камінчики на дні. Витікає з Байкалу і має безліч холодних джерел, а тому і в літі в ній вода дуже зимна. Зимою вона промерзає до дна і це цікаво можна спостері гати. Відбувається воно дуже швидко. Мороз, що доходить до 40— 45°, підносить цілі хмари пари над текучою ще рікою, яка здається благає ласки. Але за годину, дві, вона скована льодовим панцирем, стає мертвою. Та в Іркутську не було тоді зовсім безпечно. Мало того, що всі візники були з каторжан, що від були свій термін, але крім того по вулицях, коли тільки почало сутеніти, швендялись підозрілі люди в військовій уніформі. Тому нам, сестрам, наказано завжди до сумерку бути на поїзді. Одного дня я якось запізнилась і верталась о 6 -ій год. візником. Під'їхали до Ангари, візник звернув на лід, коли хтось схопив коней за уздечки і в мої сани з обох сторін влізли якісь військові. Один із них поклав мені руку на плече, але побачивши однострій сестри, тільки розчаровано крикнув: ,,От, сестричка!" і всі в ту ж хвилину зникли. Відбулося це так швидко, що я на віть не встигла налякатись. Командант суворо нагри мав на мене, коли дізнався про мою пригоду і повто рив наказ усім сестрам. Надходило Різдво 1905 р. Зустріли ми його в Чіті, їдучи порожняком. В навечеря Різдва на ма ленькій стації перед Чітою всів до нашого поїзду священик і відправив у вагоні .Всеношну. Співав хор, зложений із сестер і санітетів. Хоч у росіян немає СвятВечора, як v нас, а був дуже врочистий, зворуш ливий настрій. Багато плакало, а я була перша, зга давши братів в окопах та їх родину в запіллі. До Харбіна приїхали .ми 3-го дня свят і я з жа хом дізналась на евакуаційному пункті, що одного з моїх братів привезено тут до шпиталю. Спасибі командантові, що не пустив мене саму, а дав сані- тета. За кілька хвилин ми не йшли, а просто бігли полем до шпитального городка, що містився 5 км від двірця. Це була величезна площа, де було 20-25 бараків із шпиталями. Вже сутеніло, як ми вийшли з поїзду і було зовсім темно, коли я вбігла до ба раку (число бараку я знала). Зустрівши якусь се стру, я спитала, де лежить брат. її відповідь мене заскочила. — Би ж знаєте свого брата, то й шукайте його! Та мені було не до суперечок і я пішла його шукати. Обійшла кілька разів цілий барак — брата немає. Певне в мене був розпучливий вигляд, бо один із ранених старшин спитав мене, кого я шукаю? Дізнавшись, хто мій брат, він показав на сусіднє з ним ліжко, чисто прибране. Я знала, що померлих виносять із палати до мертвецької і непритомно по глянувши на ліжко, впала на нього. — Сестро, Бог із вами! — донісся до мене голос старшини. —■ Заспокійтеся! Він живий і здо ровий. поїхав до знайомих, бо позавтра вертається на фронт. Напишіть йому записку, де він зможе вас зустріти! Заспокоївшись і призначивши братові зустріч на двірці, поплентались ми знов до поїзду, де мене нетерпеливо чекали сестри. Коли я розказала про зустріч із шпитальною сестрою, мені це зараз по яснили. Не можна дивуватись цій різкій відповіді, коли стільки „сестричок" розшукує своїх „братчи ків" За таку „сестричку" прийняла вона напевне й мене. Я не зовсім погодилась із тим, але згодом мусіла признати, що є деяка правда в тому. На другий день я довго чекала брата в поче- кальні, на двірці. Багато старшин вешталось там, придивляючись до кожної жінки. Нарешті один із них, у незграбному, чорному кожусі і високій шапці підійшов до мене нерішуче і спитався: — То ти? Почувши рідний голос, я підскочила і ми кілька хви лин мовчки дивились одне на одного. Брат дуже змі нився. З чепурного, елегантного старшини, не ли шилося й сліду. — Ти не впізнав мене? Та ж пройшло всього кілька місяців, як ми бачились? — питала я, радісно оглядаючи його цілі руки й ноги. -—- В тій машкарі? — сміявся він, — давно вже дивлюсь на тебе, ніби ти, а ніби й ні! Ми зайняли окремий столик у буфеті. Багато старшин підходили до брата вітатись і з зацікавлен ням поглядали на мене. — Моя рідна сестра — по ясняв він їм. Старшини брали під дашок і відходили. Я знала брата й розуміла його поведінку. Сиділа люта і червона. Обід не йшов у горлянку. — Тільки не плач! —■ нарешті сказав брат, на гадавши мої дитячі химери. — Зараз розплачуся й поїдемо до Язвина. Слова сказати не дадуть.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
