Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
різані від сзіту, пошта й газети не приходили. Раз на день приїздив вартовий па ро в із і привозив відо мості й розпорядження Революційного Комітету. Але нам, медичному 'персоналові працювати, не за- ваджали. Головний лікар сидів у своїй кімнаті. Він знав, що санітети його не люблять і не мав відваги показуватись. Навіть посилали до нього делегатів із порадою, щоб він склав обовязки головного лікаря, але не ставили лри тому погроз чи ультиматів. При цьому не можу не згадати однієї його спроби р е а білітувати себе моїм коштом. Колись то він прийшов до моєї палати й зая вивши, що хворі лежать у брудній білизні, суворо запитав ме;не, коли я міняла її. Я була за скоч єна цим питанням, бо ж хто, як хто, але він мусів знати, що пральня не працює. Почувши від мене, що може мі сяць тому, він узяв двох санітетів і повернувся із ■ними з магазину з великими стосами білля. Сказав — „Хто хоче, той і має" і вийшов, звернувши таким чином вину на мене. Хворі дивились здивовано на свого „добродія", а я червона стояла ні в цих ні в тих. Коли раптом почула сміх за собою і вигуки хворих. — Сестро, подивися, що він приніс! Виявилось, що він забрав стоси чистої, але при значеної на латання білизни. Хворі зі сміхом примі рювали сорочки без рукавів і підштанки з дірами. Регабілітація отже :не вдалася! Щ ораз більше переконувалась я про правдиву моральну вартість царської Росії. Війна 1904/05 р. велася на чужій території. Російські війська посту пали супроти китайського населення з повним на хабством. Коли тепер читаю про союз Червоного Ки таю з Совєтами, не можу вийти з дива. Хіба можуть вони забути того знущання над мирним населенням Китаю? Мабуть китайці певні, що одурять свого во рога, або дійсно останні дурні, в чому їх не можу підозрівати. Пригадуються мені епізоди такого знущання над мирним населенням. Завідуючий господарством три мав для шпиталю власну худобу. Одного дня у нас зникли два воли й теличка. З огляду на відсутність поліції в Ехо він звернувся до прикордонної частини, обіцявши 50 руб. винагороди за розшук пропажі. На другий день сторожа привела два чужі воли, те личку і китайця „на придачу", кажучи: „Ось ваші воли, давайте гроші". Але китаєць оповідав зовсім іншу, нєменш правдоподібну річ. Він був наймитом і пас воли свого пана, коли прийшли на їх поле при кордонні, забрали воли й теличку та повели його, тримаючи за косу, «свідомо куди, підганяючи багне том та називаючи „хухузом". Він кричав і плакав, але нічого не помогло. Назва ж „хухуза", себто розбій ника, не пророкувала йому нічого доброго. Подивив шись на запитих російських прикор донців і пізнавши справді таки свою теличку, завідуючий таки відмо вився від чужих волів і мусів передати справу ки тайця до китайського суду в м. Нінґута. Декому з нас а між тим і Василеві захотілося подивитися на цей суд і вони не побоялися втоми їхати простою фірою ЗО верстов туди і 30 назад, щоб мати уяву про китай ський суд. Ось що вони оповіли мені згодом. Ввели їх з усякими почесними реверансами до „фонзи", .посередині якої стояв низенький столик, весь заложений брязкалами й калатальцями, завале ний кістками, серед яких пишалася чашка з люд ського черепу. Увійшов суддя, .вийняв з великого футляра окуляри, ознаку своєї гідности і почав допитувати обжалуваного рідною мовою, кричав, стукав кулаками, намірявся кістками, бив у калатала і дзвонив над головою обжалуваного, що впав на- вколюшки, вився по підлозі, ломав собі руки й уда вав переляканого на смерть. Від часу до часу і суддя, і обжалуваний робили перерву, щоб .відпочити: вти рали піт, що рясно заливав їм лиця, пили воду і по чинали наново всю комедію. По трьох-чотирьох се ансах таких правничих вправ, обидва змучені, зая вили, що ні до чого не можуть дійти. Обжалуваний не признається, а суддя вичерпав усі дозволені пра вом примусові засоби. Приявні лікарі і завідуючий запитали, щож вони мають робити з обжалуваним. „А що хочете" — відповів суддя. „Можете тримати його закованим на ланцюзі, не давати йому їсти, лякати чим і як хочете — тільки не бити. Поводи тися так можете, доки не признається". Суд на цьому був скінчений і китайця знов при везли до шпиталю. З огляду на те, що дальші пошу кування за волами шпиталь припинив, то й вирішили відпустити його додому. Виграли іна цьому лиш при кордонні, одержавши нізащо 50 р. і почасти лікарі, що їздили до Нінґути подивитись на безплатну ко медію суду. Але китаєць напевне без сентименту згадує ту історію 4-денного увязнення, загублену теличку, мало почесне прізвище „хухуза" і все це тільки через те, що прикордонній сторожі треба було заробити 50 рублів! Та це тільки один випадок такого знущання. Скільки ні в чому неповинних людей загинуло ©на слідок наказу про неіснуючу сигналізацію, скільки знущань перетерпіли подорожні в .вагонах і т. ін. — згадати соромно! І вони пишалися перед цією нацією, що мала багатовікову культуру тільки тому, що не знали її і не хотіли знати. Памятаю, як один візник, що привіз якихсь китайців до сусіднього шпиталю, незадоволений платнею, почав бити тих, що приї хали, батогом, а вони лиш випростувались під тими ударами. Скільки гідности, навіть гордосте було •з їх позах! Справді незабутній малюнок для мене, як незабутня усмішка того китайця, що з відрізаними при залізничій катастрофі ногами сказав мені „шан- гау" (добре по-нашому) на мій повний жаху погляд, коли я клала його на ноші. Дійсно, нація-сфінкс, що нипростовується, коли її бють і каже добре, коли йому відріже ноги! Шпиталь наш порожнів. Нікому не хотілось по заключенні миру сидіти в ньому. Гіолк Василя мав демобілізуватись, його відкликали з командировки до шпиталю, а з початком лютого і мене до Черво ного Хреста в Харбін, звідкіля я виїхала по кількох днях перерви, до своєї Общини сестер милосердя у Петербурзі. Кінець І. частини Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
